Я заплющив очі, подумав, згадав початок вірша, хутенько повторив його подумки, тоді розплющив очі, заявив, що можу розказати віршика напам'ять, і розказав:
Ведмідь та білочка
Найдужчий в лісі звір ведмідь
Був зовсім не зухвалець,
Та примудрився наступить
Він білочці на палець.
Не мовив, як звичай велить:
— Даруй, ласкава пані! —
Не диво! Це ж тобі ведмідь —
Манери в них погані.
Хоч смійся тут, хоч голоси…
Та білочка: — Стривай-но!
Ану вернись і попроси
Пробачення негайно!
Ведмідь із дива аж спіткнувсь
Об кучеряву тую
І до маленької нагнувсь:
— Як кажете? Не чую!
А білка, не шукавши слів,
Знов голосок підносить:
— Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодій,
Мене тобі й не видко, —
Такі манери, пане мій, —
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лісі на валу
Стояла білка боса
І лапку тицяла малу
Бурмилові під носа.
Бурмило білки не жене,
Оторопівши з дива,
Та як ревне: — Прости мене,
Сусідко милостива!
А білочка: — Гаразд, гаразд! —
Відказує поважно. —
Та не забудь — на другий раз
Дивись кругом уважно!
— Та не забуду! — їй ведмідь
Сказав із сміхом дружнім.
Той і ведмедика навчить,
Хто вміє бути мужнім!
Коли я скінчив, долішня бабуся спершу трохи помовчала, а тоді тихенько запитала:
— Ви — справжні, великі поети, еге ж, Хлопчаки?
— Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повідомити комусь, ми вміємо сказати віршами, — відповів прадідусь, — і, звичайно, робимо це краще, ніж Паульхен Пенк, що ото складає віршовані привітання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такі великі поети, як добродій Гельдерлін, якого ти не знаєш.
— Це чи не той добродій Гельдерлін, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в теніс.
— Ні, Анно, не той, — засміявся прадідусь. — Той Гельдерлін уже давно помер. Бо й великі поети вмирають.
Долішня бабуся зітхнула (вона любила зітхати). А далі горішня бабуся гукнула нас обідати.
Ми, звичайно, пропустили вперед долішню бабусю, а самі, навантажені її хутрами, пошкандибали вниз слідом за нею. Дорогою прадідусь потихеньку спитав мене:
— Ти розумієш, який саме героїзм описано в обох цих віршах?
— По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".
— Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна — двома словами: громадянська мужність. Вона часом буває потрібна навіть у спілкуванні з твоєю горішньою бабусею.
Ці слова прадідусь прошепотів уже внизу — він тільки-но стулив губи, як горішня бабуся вказала кожному його місце за столом.
Їли ми солянку з сушеної риби, картоплі, цибулі та солоних огірків. Цю страву завжди готували в нас у ті дні, коли наш катер вирушав до Гамбурга.
По обіді прадідусь ліг годинок на дві відпочити, а я знов побрався на горище писати вірш про громадянську мужність. Виходило непогано, бо солянка — страва не дуже тяжка. Писав я, зрозуміло, на шпалерах.
Коли, вже надвечір, прадідусь і собі вибрався на горище, я сказав йому:
— Шпалери стали дорожчі: на звороті вже є новий вірш — "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?
— Ні, Хлопчачок, спершу послухай оповідку про короля та блоху, яку я збирався розповісти тобі перед обідом.
Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, він, сидячи в кріслі на колесах, розповів:
ОПОВІДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ
Був собі в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тоді не було ні порошків, ані розприскувачів проти цих настирливих комах, через те навіть королів кусали блохи та блощиці. І лише одного короля вони майже ніколи не кусали. Бо він щовечора, перш ніж лягти спати, як стій, в усіх своїх королівських шатах, залазив у ванну. І коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королівському вбранні, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двірський Ловець Бліх. Отоді його величність міг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.
Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розійшлася поміж людьми й поміж комахами.
І ось одна блоха постановила собі дозолити саме цьому королеві! Намір, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двірського Ловця Бліх: адже для блохи тут ішлося про життя і смерть!
А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) від слів до діла, а саме: стрибонула в королівський чуб.
Цілісіньку днину висиділа вона в королівському чубі, ані ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королівською короною, але вона встигла відскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
Увечері, коли король, як звичайно, вліз в усьому вбранні у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, — думала вона тремтячи, — цей король пірне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королівській спальні.
А тільки-но його величність відпустив Двірського Ловця Бліх і проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголодніла за день, вискочила з королівської чуприни, пострибала по потилиці, залізла під королівську нічну сорочку й досхочу напилась королівської крові.
Відчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двірський Ловець Бліх і тут-таки щонайпильніше обстежив королівську нічну сорочку.
Та тільки марно. Бо блоха вже знов сиділа добре схована в короля в чубі й навіть задрімала. Нікому й на думку не спало шукати блоху в чуприні його величності.
Цілісінький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королівського Ловця Бліх і всіх двірських комахознавців, що їх король закликав на допомогу. А на восьму ніч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом — потилицею, а по обличчі. Цього разу король вчасно відчув, як вона стрибала, вгледів її на кінчику свого носа й — хап! — спритно спіймав двома пальцями.
— А що, попалася-таки? — гукнув його величність. — Тепер не втечеш!
Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королівської крові. А в законі виразно сказано, що кожна особа королівської крові має одержувати при дворі житло й платню.
— Закон є закон, — зітхнув король.
Він подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Бліх і, гордовито показавши спійману блоху, скрушно промовив: