— Ти чому собаку відпустив? — спитав я.— Нічого тобі довірити не можна.
— Я ледь не загинув,— сказав Едик,— мене ж поранена
— Пусте, ходімо,— сказав я. Якщо він поранений і сам це визнав, виходить, я тепер головний. Це не поясниш, це як закон. Всі виконують. Головного поранило, командує наступний. От і все.
І Едик одразу мені підкорився. Лише попросив, щоб Світлана перев'язала його. Мені було жаль часу — тим паче, що поранення було незначним, але Світлана погодилась, а я тримав собак. Від води йшов газ, що світився, від нього паморочилося в голові. Скоріше б ізвідси вибратися, тільки шлях незрозумілий. Позаду знову крики, ліхтарі — біжать. Але біжать не дорогою, а вгорі, схилом. Я розумію чому — ця зона небезпечна, вони сюди не поткнуться, столичники-посмітюхи!
Ми, мабуть, іще години три вибирались і вийшли далеко від бетонної стіни. Але там на порожньому місці кордону не перетнеш. Ми дісталися стіни, полягали біля неї й почали відпочивати. Очі мої зовсім до темряви звикли, я бачив, мов кішка. Світлані нервовий собака дістався, все скавучить і скавучить. Ми помінялися, аби Світлані полегшало,— я їй Дамочку віддав, а нервового взяв собі. Едикові я собаку давати не став — він одного загубив. А Едик не став брати, бо він був поранений.
Ми сиділи під бетонною стіною і чекали, коли столичники зовсім заспокояться. А ці падлюки ніяк не заспокоювалися. Мабуть, дуже ми їх образили, коли собак випустили.
— Без котлет залишили! — прошепотів я і засміявся.
Уздовж кордону переблимувалися ліхтарики, іноді черга трасуючих куль перетинала небо.
— Не дійду я,— сказала Світлана.— Ніяких сил не лишилося.
— Вже займається ранок,— мовив Едик.— Може, нам пересидіти десь у кущах до наступної ночі?
— Дурень,— сказав я.— Як ти пересидиш? А собаки?
— Кинемо собак, га? — Едик сильно боявся. Він уже не був головним і навіть старшим перестав бути.
— Ну як так можна казати? — сказала Світлана слабеньким голосом.— Ми стільки ж перенесли, звільнили тварин, найкращих, найрозумніших Ігорчик звільнив, з нами взяв. А ти хочеш, аби їх на котлети? Ти зовсім не віриш в ідеали.
— Жерти хочеться,— сказав Едик,— а ти з ідеалами.
Такі слова мене навіть здивували. Раніше Едик зовсім по-іншому виступав. Він казав, що стане демократом.
— Час,— мовив я.— Ніби туман трохи пішов.
— Може, зачекаємо, поки погустішає? — спитала Світлана.
— Не погустішає.
— Ви йдіть,— сказав Едик,— а я тут пересиджу. Я поранений.
— А це бачиш? — Я витяг перо й показав йому. Полкан загарчав на Едика. Собаки мене відчувають і люблять.
Едик, звичайно, пішов. Тільки я наказав йому замикати, а він, тільки-но ми вийшли до озерця, звідки треба перебігти до черемхового гаю, злякався і побіг першим. Я ждав на це, та сподівався, що цей хлопець так не злякається. А він побіг одкрито — треба було обережно, криючись, а він побіг одкрито. І його побачили. Й одразу ж почали стріляти — наче ждали, що ми біля калюжі, біля бетонної стіни переходитимемо.
З нашої сторони теж почали стріляти, а Едик загукав:
— Я свій! Ми свої, не стріляйте! — Він стрибав, ніби коник.
— Біжи! — крикнув я Світлані. А сам навіть не міг зупинитися й поглянути, як там вона — собаки так сильно тягнули мене, навіть скавучали від жаху — видать, не хотілося їм лишатись у столичників. Над землею стелився туман, собаки, здавалося, пливли по ньому — ніг не видно, навколо траси куль, я лечу, мов у сні. Потім іззаду Світлана закричала. Я хотів повернутись, але собаки не дали, і я не міг руки від мотузів вивільнити — обидві руки були обмотані мотузом, щоб міцніше собак тримати. Так вони мене й потягли.
Я почав гукати:
— Едику, стій! Едику, вернися! Не кидай Світлану! Едику!
А він ще дужче припустив.
Так ми й уломилися на нашу сторону — там уже наші стояли, чекали. Й Олександр Митрофанович з висячими вусами, і змінний комендант. І дядько Паша. І Світланчина матір. Світланчина матір як узнала, почала рватись, аби Світлану шукати — може, ще жива. Та її скрутили, щоб не чинила глупства. Вже благословлялося на світ, іти на нейтральну — самогубство. Я як сів на землю, так мене почало трусити, а Едик нічого, оклигав і почав доповідати, що ми порушили закон і пішли до столичників, але все ж учинили це не з хуліганських міркувань, а щоб звільнити чотириногих створінь. Й він нами командував, і готовий нести відповідальність. А мені здавалося, що я його так вправно спростовую і пояснюю, як було насправді, але тут нас повели в льох, бо ми були покараними за нелегальний перетин кордону. Ми сиділи в льоху, а собак поки прив'язали іззовні. І Дамочка теж прибігла, мабуть, її Світлана відпустила.
Світланчина мати того ранку, як мені потім хлопці розповіли, все ж таки втекла, пішла шукати Світлану. І знайшла. Її, виявляється, поранило в ногу, вони її наздогнали і зґвалтували, а потім задушили. Це такі люди — їм немає прощення. Але їх багато, більше за нас. А ми у них собак украли й повипускали. Без котлет зоставили.
Світланчина мати потім збожеволіла. Не знаю, що з нею сталося.
А нас, звичайно, випустили. Я вже тоді здогадався, а до чого не додумався, Едик мені сам розповів, що весь наш похід Едик від самого початку обговорював з Олександром Митрофановичем і дядьком Пашею. І мотузи були підготовлені наперед, і навіть ворота відкрили — тільки я, дурень, не знав. Від цього, як пояснив мені Едик, наш вчинок гіршим не став, бо він благородний. І ми теж благородні. Але ж не можна, щоб отличники дізналися, що наша рада дозволяє ходити за кордон на пограбунки.
Без Світлани я трохи скучав. Собаки зостались у мене. Едика я бачив зрідка, його взяли до міліції, він буде значною людиною. А мені дали кімнату, мені й собакам.
Дамочка і Нервова — вони дуже звичайні собаки, нічого цікавого. Нервова невдовзі здохла, а Дамочку взяла до себе дружина полковника. Я навіть порадів, бо Дамочка була вагітна, у неї мали народитися цуценята, а мені з ними ніколи час марнувати. Мине багато місяців, доки цуценя навчиться розуміти тебе краще, ніж люди.
Полкан розумів мене краще за людей.
Він був моїм другом. Іноді я дивився на його міцні ноги, на весело настовбурчений хвіст, на насмішкуваті карі очі й радів, що мій пес не був принижений — не зжерли його столичники. Із столичниками війни не було — ми тоді з татарами воювали, які з-за Оки зробили наскок, дуже багатьох побили. Потім були тривалі дощі. Спершу отруйні, потім радіоактивні — багато хворіло, ми з Полканом майже не виходили на вулицю. Якось у ті дні до мене завітав Едик, він навчається у школі міліції, живе там в інтернаті. Він геть полисів, і це в шістнадцять років! І жовтий. Але він сміється й каже, що його ще на два роки вистачить, і він за цих два роки столичникам хвости понакручує! Тільки він нічого їм не накрутить, бо він боягуз. І столичників боїться, і померти боїться. Такий характер.