Подалися на город. Борча й досі не знає, як вона вибралася з лабіринта кімнат, меблів, коридорів та сходів. На городі звивалися притрушені білим піском стежечки й буяли такі ж панські, як дівчатка, квіти.
Куди там сільським рожам та півоніям до цих небачених квітів! Як Борчі до панянок!
Так думала зачудована дівчинка, роздивляючись довкола.
— Ну, Борчо, ось вам м'яч. Можете гратися.
Борча взяла м'яч. Мабуть, і це така ж гарна і непридатна річ, як і все навколо. Зроду не посміла б вдарити м'ячем об землю, хоча й кортіло побачити, чи підскочить.
— Грайтеся з ним, Борчо! Грайтеся! — заохочували її дівчатка.
Борча таки не втерпіла. Нарешті вже щось тримала в руках, і воно не щезало. Великий круглий м'яч під її пальцями прогнувся так само, як дома гумовий м'ячик, куплений у крамниці за десять крейцерів.
Вдарила м'ячем об землю — і він весело підстрибнув.
Борча схопила м'яч, кинула на землю й побігла за ним по стежці, забувши про маленьких фей, про гарні квіти... Бачила зараз тільки м'яч. Коли Борча повернулася до панянок, що, посміхаючись, стежили за нею, вона була весела й розпашіла.
Пан полковник зійшов до своїх дітей і радо подивився на жваву дівчинку, що гралася з м'ячем.
— Ну, любі мої, як розважаєтеся? — запитав доньок.— Чи до вподоби вам нова подружка?
— О, Борча дуже втішна,— відказала п'ятирічна розумниця.— Вона така проста, безпосередня. Сподіваюся, тату, що ти купиш їй такого м'яча, де не буде малюнків. З ним буде їй зручніше гратися.
Доччині слова здивували й вельми засмутили пана полковника. Йому стало соромно за своїх дівчаток. Знітилась і Борча — у намальованих на м'ячеві чепурух-дівчаток де-не-де постиралися носи та сукні...
[1] Серсо — гра з обручем, який підкидається вгору й ловиться паличкою.