600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-
602] "Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —
603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.
607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!"
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: "Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна" як на мене!
614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!" —
636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: "Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє".
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,-
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє
648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.
649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,
650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,
651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.
652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє
653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.
654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули
655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі.
656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: "Гей же! —
657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!
658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!
659] Візьме твоя! Не зівай!" І не знати, чи син Мегарея
660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.
661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,
662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.
663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,
664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна
665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
668] Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.
669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
670] Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.
671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
672] Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.
673] Тут він до мене: "Тепер посприяй мені, щедра богине!"
674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
676] Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї
677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-
680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.
681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —
683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.
686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
688] Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.
689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
690] Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]
693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
694] Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.
695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати
697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-
699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
702] Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.
703] Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.
705] їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,
706] Щоб нападати,— грудьми, а не спиною, щоб утікати;
707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!"