821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки-но він закінчив і —така вже любов легковірна! —
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
837] Знов: "Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!"
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: "Прийди, наймиліша!" —
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] "Певно, хижак причаївсь",— і метнув туди спис непохибний.
842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: "Горе мені!" На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: "Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди".
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала".
863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.
КНИГА ВОСЬМА
1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один — запорука великої влади.
11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: "Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,-
79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити". [136]