622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623] Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627] Подивувавшись їх кількістю,— "Дай громадян мені стільки ж,
628] Батьку ласкавий,— кажу,— щоб залюднити вимерле місто!"
629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,
631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633] Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.
634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло
635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.
643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]
645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
648] Каже: "Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
649] Вийди ж!" Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно
650] Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку
651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.
655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —
656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.
657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-
660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром".
661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.
674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675] Каже таке: "У лісах я бував, не новак і на ловах,-
676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680] І між найкращих списів ось такого метального списа".
681] "Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду
682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим".
685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] "Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-
711] Тим я богиню зворушив. "Ну годі, невдячний! — сказала,-
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-
713] Ще пожалієш об тім!" — І дозволила йти мені, гнівна.
714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715] Чую богині грізьбу. "А чи там,— промайнула підозра,-
716] Жде, як належить, на мене жона?" її вік, її врода
717] Наче б шептали: "Не вір!" — "Можеш вірить їй!" — вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. "Візьми подарунками,— радить,— на пробу
721] Вірність цнотливої". Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.