267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] "Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!"
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. "Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!" —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317] Мовив один з них: "Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] "Ласку яви свою!" — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] "Ласку яви!" — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] "Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?" — І таке розповів супровідник:
331] "Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] "Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!" А малі й простягнули тоді рученята.
360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] "Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній".