Метаморфози

Сторінка 16 з 113

Овідій

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837] Йде про кохання,— "Велінь моїх,— каже,— сповнителю вірний,
838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.
841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш
842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче".
843] Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
854] Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку
859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,
865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
871] Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
875] Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

КНИГА ТРЕТЯ
1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.
3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
4] Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба
9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
10] "В полі,— Феб одповів,— тобі стрінеться біла корова,
11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
13] Стіни зведи, і нехай твоє місто "Беотія" зветься.
14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,
15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;
20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,
30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
31] Били дж"рела довкіл. У глибинах тієї печери
32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]
34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.
35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,
37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного
38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева
53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.
55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-
58] "Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —
59] То приєднаюсь до вас!" І правицею брилу камінну,
60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]
81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97] Звідки, та ясно почув: "Дивуєшся, Агеноріде,
98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм".