Вона пригадувала свої дівочі літа і страх перед чоловіками, страх, що колись муситиме одружитися — адже всі родички водно торочили про заміжжя, заміжжя! — а тепер маєш: банальна фізіологія. Врешті-решт, це не так важливо. Вона могла мати скільки завгодно коханців, любов скидалася на нічого не варті потиски рук, коли на вечірці неуважливо переходиш від одного чоловіка до другого; взагалі, все це несуттєве. Звідки були ті страхи? Ось через що дстройтські краєвиди стали для неї сірі й безрадісні; тротуари й вітрини, вулиці й дерева, брудне небо, старі й діти — все одноманітне, безіменне, примарне. Люди — протоплазми, думалося їй, легко зближуються й легко розходяться. Деякі, зіткнувшись, залишаються вкупі, інші стикаються і відштовхуються... Та хоч би скільки Айліна отак розмірковувала, вона іноді відчувала неймовірний тягар в голові і тоді знала, що їй слід умерти, знищити власну свідомість. Жити з двома чоловіками їй було несила. Несила було жити з одним.
Гарячково, істерично віддавалась Гордонові в кабінеті. Лежали вдвох вимучені й приголомшені на холодній підлозі — коханці, що не йняли віри самим собі. Це реальність чи все тільки примарилось? Мозок біля потилиці ось-ось розтопиться. Тепер вона Гордо-нова власність, її принижено, якщо ще хтось вірить у приниження; тепер щось має трапитися, щось має трапитися. Вона розірве шлюб з Брайєном, Гор-дон — зі своєю дружиною. Вони повинні виїхати з Детройта. Повинні одружитися. Повинні змінити своє життя.
Нічого не трапилося.
З допомогою Гордона звелася на ноги. Гордон, здавалося, так безпорадно любив її, тримав у долонях її обличчя, пестив, гладив волосся. Відчувала лише шалене пронизливе щастя, безпричинне піднесення. Зараз накине пальто й побіжить засніженим, вітряним університетським містечком читати лекцію першокурсникам; обличчя рум'яне, лискуче, тіло забруднене і з запахом ноту під одягом, все так таємно і страх як славно. У такій маячні і натхненні пережила зиму.
Думала, поглядаючи на студентів: "Якби вони тільки знали..." Все було так чудово, стільки холоднокровності на краю істерії; Гордон любив її, роздягав і одягав, ішов додому, де роздягав і купав своїх малят, а вона, дратівлива від прийнятих у полудень таблеток і легкого осадку барбітурату, який проковтнула ще вчора на ніч, в ці морозні дні всюди носила з собою його людське тепло і відчувала, що її жіночому щастю, жіночим утіхам невдовзі настане край, що ось-ось урветься остання ниточка здоров'я і глузду. Кохання до Гордона таємно палало в душі, а вона з сумом помічала, наскільки в неї — як на сміх — брудний одяг. Невже ця любов її заплямовує, як і всяка любов? Але ж вогонь її любові рвався з грудей назовні, вона ставала впевненішою в собі і вже без вагань сперечалася з колегами. Брала участь у невеликій демонстрації на території університетського містечка проти в'єтнамської війни — над демонстрацією сміялися більшість студентів, що спостерігали її, а Гордон був ні в сих ні в тих: він "не цікавився" політикою. Айліна, не роздумуючи, починала на лекціях дискусії з їжакуватими студентами, заявляла: "Я підтримую контроль і над народжуваністю, і над смертністю. Самогубство треба визнати невід'ємним правом людини!" (Нечуване в католицькому закладі.) І відчувала, що в очах цих католиків, вихідців із середньої буржуазії, поводиться не як поважна викладачка, а як зухвала й нерозсудлива жінка. В ті дні вона справді була хоробра.
Еммет Норлап з друзями, худорлявими, завзятими хлопцями, які, очевидно, самі вживали наркотики, принаймні курили маріхуану, тягнулися до Айліни, намагаючись залучити її до свого гуртка. Вони скаржилися, що не знаходять спільної мови з іншими викладачами. Скаржилися на "релігійний шовінізм" в університеті, хоча Айліна переконувала їх, що іншого чекати годі, адже це, зрештою, католицький навчальний заклад.
— Більшість університетських викладачів — це просто замкнене коло, вони нічого не створюють, нічого не віддають,— з презирством заявляв Еммет. Сам не вищий від Айліни, а вона була малого зросту, він носив неохайний, брудний одяг і навіть у морози бігав без теплого пальта. Його завжди засмальцьована робоча куртка стала для Айліни настільки звичною, що через багато років, побачивши на комусь подібну куртку, вона починала думати про нього зі справжньою тугою. Незважаючи на завите волосся й бороду, на те, що хлопець весь час скошував очі й робив гримаси, його обличчя вражало своєю вродою; щоправда, воно було невелике й дитяче. Еммет боровся з цим "ґанджем" удаваною суворістю. Масивні, в чорній оправі окуляри залишали на переніссі синці — він часто зривав їх, короткозоро скошуючи очі на Айліну й ні на мить не припиняючи суперечки. Нарешті, Ай-ліпа казала:
— Еммете, мені потрібно додому. Може, побалакаємо на цю тему іншим разом?
Вона з неспокоєм думала, чи вже закінчилися заняття в Гордона. Завжди поспішала розстатися навіть з улюбленими студентами, вислизала від колег, нахиливши проти вітру голову, приплющивши очі, щоб не бачити знайомих облич, буквально бігла з кабінету до аудиторії чи бібліотеки. В університеті Айліна підтримувала дружні стосунки з ліченими людьми, серед них із завідувачем своєї кафедри, середніх років священиком, випускником Гарвардського університету, охайним, сивіючим, з лицарськими, але дещо підгни-лими академічними поглядами: гарвардські роки вже давно потьмарила сувора буденна дійсність Детройта.
В кабінеті отця Гоффмана несподівано й закінчилася Айліншіа кар'єра в цьому університеті.
Розпашіла від збудження після побачення з Гордоном (вони цілу годину милувалися й виливали одне перед одним душу: він скаржився на лихий нор' дружини, вона — на холодність чоловіка), Айліна рвучко ввійшла до кімнати, де зібралася екзаменаційна комісія по присудженню претендентові ступеня магістра англійської мови й літератури. В таких комісіях вона ще ніколи не брала участі. Вченого звання домагався чернець, брат Роналд, блідий, розповнілий, приємної зовпішності чоловік років за тридцять, з губами більш жіночими, ніж в Айліни. Іспит розпочався запитанням викладача на прізвище О'Брайн: