— Розкажи мені про Еммета. Розкажи, що сталося.
Гордон, здавалося, обважнів відтоді, як вони бачилися, її нрикро вразило його втомлене обличчя. Як завжди, він говорив по-батьківському лагідним голо-
сом, вона силкувалася слухати. Силкувалася слухати, а мимохіть пригадувався її кабінет, вони вдвох на підлозі в безпорадних обіймах, таких похапливих, таких нестямних; відчайдушпо, до болю, горнуться одне до одного їхні тіла. Були настільки близькі й злюто-вані, що кров, здавалося, безперешкодно точилася з вен одного до вен другого; в найлютіші морози ходили зігріті взаємним теплом, коханням. На очі Айліни навернулися сльози. Гордон розповідав:
— Ходили чутки, що він помер від струсу мозку, але насправді через печінку. Потрапивши до лікарні, він просто почав розкладатися... хворів на гепатит... вживав героїн... Жахливо неприємна штука, Айліно...
Вона міцно затулила пальцями очі.
— Будь ласка, не плач,— сказав Гордон, вражений. Кілька секунд мовчали, обоє наче завмерли, двійко закоханих.
— Хочеш, я відвезу тебе до готелю? — запропонував Гордон,
Вона відразу пішла по пальто. Вислизаючи з кімнати, завжди вислизаючи... промимрила кілька слів отцю Гоффману, деканові та його дружині, слова подяки, замішання. Прощавай, Детройте! Прощавай, прощавай. Тисла руки. Допила вино. Гордон допоміг їй одягти пальто — стильне чорне пальто з чорним норковим коміром — зовсім не схоже на те, що носила колись. Надворі вони йшли доріжкою, на них опускалися волохаті сніжинки. Гордон знічеио промовив:
— Я знаю, ти виходиш заміж. За Лайла Манера. Я все знаю. Радий за тебе. У тебе чудовий вигляд.
Айліна, заплющивши очі, чекала, поки в голові проясняться думки. Авжеж, вона цілком здорова, зверталася до терапевта в Буффало, і їй сказали, що цілком здорова. "Ви ще дуже молоді для клімактеричного періоду,— задумливо промовив лікар,— припинення менструального циклу пов'язане з вживанням наркотичних
5 д, к, оутс
засобів або емоційним стресом". Вона подумала, що краще не розповідати Гордонові про цс.
— Дякую,— тільки й сказала.
— Шкодую, що розповів тобі про Еммета,— сказав Гордон.— Не треба було нічого казати. Він так любив тебе, Айліно... Після твого від'їзду все никав поблизу мого кабінету і ледь не признався мені, що закоханий у тебе... все допитувався, чи ти пишеш мені; я сказав, що ні, але він не повірив... все розпитував про тебе...
— Коли він помер?
— Минулої весни. Через печінку. Очевидно, йому просто відбили бебехи. Казали, що він увесь був жов-тий-жовтісінький.
— Він приймав героїн?..
— То ж то н воно, що приймав. Зруйнував себе вщент. Нещасний хлопчисько просто розпався, така нечувана ганьба...
Він відвіз її до центру міста. Нараз обом стало на диво затишно вдвох, неймовірно затишно. Раніше Аіі-ліні траплялося їздити в його машині не більше двох-трьох разів.
— Де твоя дружина? — запитала ніяково. Спостерігала за тим, як він відповідав — дружина
поїхала до своєї матері в Огайо, взяла й дітей з собою; ні, у них стосунки не покращали, завжди те саме, тс саме,— Айліна сумно подумала, що ці слова його принизили: чоловіків принижує кохання та їхня потреба в жінці.
— Я так за тобою скучив...— несподівано промови и Гордон.
Йшли під лапатим, пухнастим снігом до готелю. Величезний готель, вщерть заллятий електричним світлом і людний. Айліна відчула себе зухвалою, нікому не відомою. Гордон раз у раз поглядав на неї, ніби не вірив, що вона поряд, жива. Був схвильований, нетерплячий, трохи напідпитку, на обличчі блукала непевна, хлоп'яча усмішка.
— Я кохаю тебе, я й досі тебе кохаю,— шепотів він.
У ліфті він обійняв її. Айліна не опиралася. Відчувала, як тіло виповнює тепла хвиля приязні до нього, як до давнього друга, як до брата. Вона любить його. Сльози кохання пекли їй очі. Хай лише розвидниться в голові, хай тільки пригадає. Що ж вона має пригадати?.. Кого ж мас пригадати? В жарко натопленії! кімнаті вони ніжно обійнялися. Ніжно. Айліні не хотілося розпочинати колишнє кохання заново, адже воно виявилося помилкою, але, побачивши уражене Гор-донове обличчя, не могла опиратися. Вона заплакала. Гордон опустився навколішки, обійняв її за стегна. Притулився розпашілим обличчям.
— Айліно, я так жалкую...— мовив він.
Вона думала про планети: зігріті сонцем планети кружляють навколо розтопленої зорі. Кружляють навколо кулі світла. І ті ж планети обертаються кожна навколо своєї осі. Та ось планети полетіли швидше, похитнулися на осях: інерція їхнього руху загрожує роз'єднати їх. Вона почала ридати...
— Будь ласка, не плач, я так жалкую,— сказав Гордон.
Вопи лягли. В кімнаті було жарко, надто жарко. Навіть не стали вмикати світла. Світло падало тільки крізь вікно, мляве, тьмяне зимове світло. Айліпа дозволила йому цілувати себе, роздягти, блукати пожадливими руками по її тілу, а сама ревно плакала. Що їіі потрібно пригадати? Кого? Коли вона була з Лай-лом, то згадувала Гордона... тепер, з Гордоном, думає про когось третього, когось іншого, напівзабутого, не-ііиразного, можливо, мертвого... Гордон був настирливий, розгарячілий, дихав уривчасто й важко, як і Айліна. Вона зімкнула руки в нього на спині. Пам'ятала його кремезну, пружну спину. Хіба пам'ятає?
...Думки її перескочили, і вона раптом пригадала Брайєна, чоловіка. Тепер уже колишнього чоловіка. Згадала їхню зустріч на тому масовому мітингу за громадянські права — там їх познайомили спільні друзі, згадала невеличку таверну, куди вони пішли, на Стейт-стріт в Медісоні, згадала перший обід, який приготувала для Брайєна і ще одного подружжя... пишалася своїми куховарськими здібностями, зготувавши їм італійську страву з креветками, крабовим м'ясом і грибами... авжеж, вона пишалася своїми куховарськими здібностями, не один рік любила поратися на кухні. Любила Брайєна. Несподівано в голові прорізався інший спогад, і вона побачила обличчя Еммета: ного презирство, його осуд.
Вона приглушено зойкнула.
Переляканий Гордон облишив її.
— Я зробив тобі боляче? Айліно?
Вона зайшлася нестримними слізьми. їхні тіла, такі теплі, тепер тремтіли і, здавалося, жалили одне одного. Волосся сплуталося, чіплялося і шпигало.