Але того ранку тут сидів убивця. Джонні відчував його.
На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому — мені хороше, так ніби він — я можу І перескочити через дах світу і м'яко приземлитися І на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із І репертуару "Роллінг стоунз". Не можу вловити, але і цілком ясно, що все... все... що? і
Чудово. Все чудово, навколо все сіре, ось-ось піде сніг, а я...
— Слизький, — пробурмотів Джонні. — Я слизький, і слизький, як в'юн.
Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.
— Що?
— Слизький, — повторив Джонні.
Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відступив назад. Погляд Джонні був холодний і якийсь наче нелюдський. Темна чуприна дибилася над смертельно-блідим обличчям, і вітер, що розвівав її, зі свистом летів далі, в чорне небо. А руки Джонні неначе зрослися з лавою.
— Я страшенно хитрий і слизький, як в'юн, — дуже виразно промовив він.
На губах його виникла переможна посмішка. Очі дивилися крізь Беннермена. І той повірив. Таке не можна зіграти чи навіяти собі самохіть. Та найжахливіше було те... те, що Джонні когось йому нагадував. Посмішкою... манерою говорити... Джонні Сміт зник, здавалося, від нього лишився тільки контур. І за тими утертими рисами виразно, хоч рукою торкайся, поставало інше обличчя. Обличчя вбивці.
Обличчя людини, яку він, Беннермен, знав.
— Ніколи мене не накриєте, я для вас надто слизький. — З уст Джонні вихопився самовпевнений, трохи зневажливий смішок. — Я щоразу його надягаю, і хай вони собі хоч дряпаються... хоч кусаються... нічого не залишиться... бо я слизький, як в'юн! — Голос його зірвався на переможний шалений вереск, що міг позмагатися з вітром, і Беннермен відступив ще на крок.
По тілу його перебіг дрож, живіт звело від страху.
Годі, подумки благав він. Годі вже. Ну будь ласка!
Джонні перехилився через лаву. Між пальцями в нього танув сніг, і з-під них капало.
Сніг. Тихий сніг, безмовний сніг...
(Вона защикнула мені там прищіпкою, щоб я знав, як це. Щоб відчув, як буває, коли підхопиш якусь болячку. Якусь хворобу від тих клятих блудяг, вони всі блудяги, і їх треба зупинити, атож, зупинити, зупинити їх, стоп, стоп... стоп... о боже, стоп-знак!)
Він знову мала дитина. Іде до школи крізь тихий, безмовний сніг. Аж ось із цієї мерехтливої білої запони виростає якийсь жахливий чоловік, жахливий чорний усміхнений чоловік з очима, блискучими, як десятицентовики, на руках у нього рукавички, і в одній руці він стискає червоний стоп-знак... Це він... він... він!!!
(ОЙ БОЖЕ, НІ... НІ, НЕ ДАВАЙ МЕНЕ ЙОМУ... ОЙ, МАМОЧКО... НЕ ДАВАЙ МЕНЕ-Е-Е...)
Джонні пронизливо закричав і повалився в сніг біля лави, притискаючи долоні до щік. Беннермен, смертельно переляканий, присів поруч нього. Репортери за огорожею заметушилися, загомоніли.
— Джонні! Отямтеся! Ви чуєте, Джонні?..
— Слизький, — пробелькотів Джонні.
Тоді звів очі, повні болю й жаху, і подивився на шерифа. Внутрішнім зором він ще бачив оту чорну постать з очима-десятицентовиками, що виникала із снігової запони. У паху в нього ще пульсував глухий біль від прищіпки, якою мати вбивці колись навчала його розуму. Тоді він ще не був убивцею, ні, не був ні звірюкою, ні бахурякою, ні мерзотником, ні як там ще казав на нього шериф, — він був просто знавіснілим від страху малим хлопчиком з прищіпкою на... на...
— Поможіть мені, — пробурмотів Джонні.
Беннермен допоміг йому підвестися.
— Тепер до естради, — сказав Джонні.
— Не треба, Джонні. Краще вертаймося.
Джонні, мов сліпий, ступив повз нього й важко побрів до естради, що величезним темним півколом, бовваніла попереду. Та похмура тінь громадилася в темряві, наче склеп, де витала сама смерть.
Беннермен побіг і наздогнав Джонні.
— Джонні, хто він? Ви вже знаєте хто?
— Під нігтями жертв нічого не знайшли, бо на ньому був дощовик, — сказав Джонні, важко сапаючи за кожним словом. — Дощовик з каптуром. Слизький вініловий дощовик. Перегляньте давні рапорти. Перегляньте рапорти, і ви побачите. В усі ті дні йшов дощ або сніг. Звісно, що вони дряпали його. Відбивалися. Аякже. Але пальці їхні щораз зісковзували.
— Хто він, Джонні? Хто?
— Не знаю. Але дізнаюся.
Він спіткнувся на першій із шести сходинок, що вели на естраду, захитався і напевне впав би, якби Беннермен не підхопив його під руку. Вони піднялися на поміст. Тут, під заокруглим дахом, снігу було зовсім мало, тільки трохи припорошило мостини. Беннермен присвітив ліхтариком униз, а Джонні опустився навкарачки й повільно поповз уперед. Руки його були аж багрові. Вони здавалися Беннерменові шматками сирого м'яса.
Раптом Джонні завмер і нашорошився, наче мисливський собака в стойці.
— Тут, — тихо мовив він. — Він зробив це тут.
І враз наринули образи, матеріальні враження, відчуття. Мідний присмак у роті від збудження, підсилюваного свідомістю того, що можуть застукати. Дівчинка пручається, пробує кричати. Він затуляє їй рота рукою в рукавичці. Збудження сягає над усі межі. Де вам мене схопити — я Невидимець... ну, а тепер тобі досить бруду, матусю?..
Джонні застогнав, сіпаючи головою вниз і вгору.
(З тріском рветься одіж. Щось тепле, мокре. Кров? Сі́м'я? Сеча?)
Джонні почало тіпати. Пасма волосся впали на обличчя. Його обличчя. Його щире, усміхнене обличчя, облямоване краями каптура... І ось у ту саму останню мить його (мої) руки змикаються на дитячій шиї і стискають... стискають... стискають...
Образи почали тьмяніти, і руки його послабли. Він заточився вперед і простягся на помості, здригаючись від ридань. Коли Беннермен торкнув його за плече, Джонні закричав і з перекошеним від жаху обличчям поповз убік. Та зрештою, мало-помалу, його відпустило. Він ткнувся головою в невисокий бар'єрчик естради й заплющив очі. По тілу його раз у раз перебігав дрож. Штани й куртка були в снігу.
— Я знаю, хто це, — сказав він.
10
Через п'ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.
— Так-таки не хочете кави? Джонні похитав головою.