"Дуже мило, — подумав Джонні, гидливо скривившись. — Отже, він душив їх, коли кінчав". Біль у голові дедалі дужчав.
Другий ескулап відзначив те, що всі п'ять убивств було вчинено наприкінці осені чи на початку зими. І хоч маніакально-депресивна особистість не улягає ніяким усталеним схемам,, проте перепади настрою в таких хворих звичайно пов'язані із зміною пір року. У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого "піка" на той час, коли було вчинено вбивства.
У період маніакального, або "пікового", стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, — так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: "І поки що така його впевненість має під собою підстави".
Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.
Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.
Не ховайся в печері, Джонні.
А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя — цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.
Ну, а себе ж то ти он як жалієш?
— Розтуди його все, — буркнув Джонні сам до себе.
Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину — але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.
Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.
Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, — на нормальне, буденне життя?
Немає такого життя, друже.
Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в "Коуловій фермі". Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб'язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі — оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.
Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.
Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...
Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п'ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:
— Алло, я слухаю.
— Сем?
— Джон Сміт? — Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.
— Так, це я.
— Як вам цей сніг? — спитав Вейзак, чи не занадто жваво. — У вас там теж мете?
— Мете.
— У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?
— Так, він подзвонив мені, — відказав Джонні, — і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали... та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?
Вейзак зітхнув.
— Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.
Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.
— Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.
— Це все через ту статтю в газеті, — сказав Вейзак. — Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п'ять убитих жінок. П'ять...
Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.
— Дві — ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...
— Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, — хрипко мовив Джонні.
— Мабуть, таки не мав.
— Без усяких "мабуть"!
— Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос...
— Добре! — відрубав Джонні.
— Судячи з голосу, не дуже.
— В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...
— Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване "плато нормальності", а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи...
— Годі.
— Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?
— Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.
— Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.