Він нахилився, як вона просила.
— Ти прийшов, — сказала вона. — Дякую. Дякую. — З її здорового ока потекли сльози.
Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.
— Ну звісно, прийшов.
— Я бачила тебе, — прошепотіла мати. — Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?
— Атож, казала.
— Він призначив тобі справу, — провадила мати. — Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.
— Ні, не зроблю. — Він тримав материну руку-кліш-ню. В голові у нього гупало.
— Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам'ятай.
— Гаразд.
— Запам'ятай це! — різко промовила вона, і Джонні подумав: "Знову її повело на дурниці".
А втім, ні; власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.
— Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.
— Гаразд, мамо, я дослухатимусь.
Вона трохи повернула голову на подушці і... невже всміхнулася?
— Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. — Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. — Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні... виконай свій обов'язок.
— Гаразд, мамо.
— Яка сила... — пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. — Яку силу дав тобі Господь... Я знала... Я завжди знала... — Голос їй урвався.
Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.
Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п'ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.
— Виконай свій обов'язок, Джоне.
— Авжеж, мамо.
Більш йому не випало поговорити з матір'ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п'ять хвилин на дев'яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.
Розділ тринадцятий
1
— Ти не розумієш, — переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті — велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.
І оце усвідомлення належало в нього вселити.
При потребі — й із застосуванням сили.
Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслив ва доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не "з днем народження"), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. "Ви там повчіть його розуму, — сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. — Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров".
Хлопець дивився на Грега з лінивою зневагою.
— Я-то розумію, — сказав він. — Ваші пси забрали в мене футболку, і я хочу, щоб її повернули. А от вам не завадить дещо зрозуміти. Якщо мені її не віддадуть, я нацькую на вас Американську лігу захисту громадянських свобод.
Грег підвівся, перейшов до сталево-сірого канцелярського сейфа, що стояв проти сатуратора-автомата, дістав в'язку ключів, вибрав потрібний і відімкнув сейф. На паці бланків реєстрації дорожньо-транспортних пригод лежала червона футболка. Він узяв її і розправив так, що стало видно напис: "Ляж під мене, крихітко".
— Ти ходив у ній, — мовив Грег тим самим м'яким тоном. — По вулицях.
Хлопець гойднувся на задніх ніжках стільця й ковтнув ще трохи пепсі. На обличчі його блукала все та сама поблажлива, майже глузлива посмішка.
— Ходив, — сказав він. — І хочу, щоб її мені повернули. Це моя власність.
У Грега починала боліти голова. Цей зухвалий шмаркач не розуміє, як просто все робиться. Кімната звуконепроникна, і крику з неї не чути, це вже не раз перевірено. Ні — він не розуміє. Не тямить.
Але не давай собі волі. Не перебирай міри. Не наламай дров.
Легко сказати. Та й зробити звичайно неважко. Але часом... часом він не знав упину.
Грег сягнув рукою в кишеню і дістав газову запальничку.
— То ви нагадайте своєму гестапівцю Віггінсу й моєму дядечку-фашистові, що перша поправка до конституції... — Хлопець раптом замовк, і очі його розширились. — Що це ви... Гей, ви!
Анітрохи на нього не зважаючи, принаймні зовні цілком спокійно, Грег клацнув запальничкою. Газове полум'я метнулося вгору, і він підпалив футболку. Зайнялася вона добре.
Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, і хлопець метнувся до Грега з пляшкою пепсі в руці. Його самовдоволена посмішка зникла, в розширених очах спалахнули занепокоєння, подив і гнів — гнів розбещеного шалапута, якому надто довго все дозволяли.
Його ніхто не називав клятим хирляком, подумав Грег Стілсон, і біль у нього в голові посилився. Ні, не можна давати собі попуску.
— Ану, віддай! — закричав хлопець.
Грег тримав футболку, затисши її зверху двома пальцями й напоготові упустити на підлогу, коли припече.
— Віддай, чуєш, лайно! Вона моя! Вона...
Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили — а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім — нарешті — і страхом, чого й хотів Грег.
Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.