Вейзак скинув руки.
— І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.
— Я потрібен батькові, — тихо сказав Джонні. — Це я також розумію.
— Як ви поїдете? Скоро північ.
— Автобусом. А до "Пітерового свічника" зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?
— Не слід цього робити, — сказав Сем.
Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.
— Я одвезу вас.
Джонні поглянув на нього.
— Ви?
— Так, тільки прийміть легке заспокійливе.
— Але ж... ваша дружина... — Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.
— Я розлучений, — сказав Сем. — Лікареві часом доводиться не ночувати вдома... якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.
— Пробачте, — зніяковіло мовив Джонні.
— У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. — Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. — Взувайтеся.
Розділ дванадцятий
1
"З лікарні до лікарні, — сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в "ельдорадо" найновішої моделі. — З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце".
Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п'ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика — Гайдн.
"В одну лікарню привезли каретою "швидкої допомоги", в другу їду "кадилаком"", — подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився... тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.
Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед — Гарднер, Саббатас, Льюїстон...
Майже п'ять років, більше, ніж деякі засуджені вбивці проводять за ґратами.
Він заснув.
І йому наснилося...
— Джонні, — сказала йому мати в тому сні. — Джонні, допоможи мені, зціли мене. — На ній були жебрацькі лахи, і вона повзла до нього по бруківці. Обличчя її було бліде. З колін точилася кров. У ріденькому волоссі копошилися білі воші. Мати простягала до нього тремтливі руки. — Господь бог наділив тебе своєю силою, — казала вона. — Це велика відповідальність, Джонні. Велика довіра. Ти повинен бути гідним її.
Джонні взяв її руки, накрив їх своїми й сказав:
— Духи зла, полиште цю жінку.
Мати підвелася.
— Зцілилася! — вигукнула вона голосом, сповненим дивного, лиховісного тріумфу. — Зцілилася! Мій син зцілив мене! Хай славляться його земні діяння!
Джонні намагався заперечувати, сказати їй, що він не хоче вершити славні діяння, зціляти недужих, говорити чужими голосами, провіщати майбутнє чи знаходити загублені речі. Він намагався висловити це, але язик не корився наказам його мозку. Тим часом мати вже пройшла повз нього й віддалялася брукованою вулицею, раболіпно й смиренно згорблена, та водночас було в ній і щось зухвале, і голос її гучав, наче сурма:
— Він спас мене! Спаситель! Він спас мене! Спаситель!
Аж раптом він із жахом побачив, що за нею сунуть тисячі, а може, й мільйони інших — покалічених, скоцюрблених, смертельно переляканих. Була там і гладка жінка-репортер, що хотіла знати, кого демократи висунуть на президента в 1976 році; і якийсь убитий горем фермер у комбінезоні, з фотографією свого сина — усміхненого юнака у формі військово-повітряних сил, що не повернувся з нальоту на Ханой у 1972 році, — старий хотів знати, живий його син чи загинув; і схожа на Сейру заплакана молода жінка, що піднімала на руках немовля з величезною головою, на якій, мов фатальні письмена, голубіли вени; і якийсь дід з покрученими артритом руками; і ще сила-силенна людей. Вони розтяглися на багато миль, вони терпляче дожидатимуть і зрештою вб'ють його своїми розпачливими німими благаннями.
— Він спас мене! — долинав до нього переможний материн голос. — Спаситель! Він спас мене! Спас!
Він намагався сказати їм, що не може ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.
Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло — моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.
— Де це ми? — сипло запитав він.
— Біля лікарні, — сказав Сем. — Камберлендська терапевтична.
— А-а. Гаразд.
Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.
— Ви готові йти?
— Так, — сказав Джонні.
Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров'ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським — але тільки майже. І воно ніяк не минало.