— Джонні! Що сталося? Судома?
— Ох ти ж чорт! — тихо мовив він.
— Джонні!
Він і далі стискав руку Ейлін, дивлячись їй в обличчя якимсь відчуженим, зосередженим поглядом, так що їй стало не по собі. Вона чула дещо про Джонні Сміта, але, маючи тверезий і практичний шотландський розум, не зважала на ті чутки. Розповідали, що він передрік хлопчикові Марі Мішо цілковите одужання ще до того, як лікарі остаточно зважились робити ризиковану операцію. Ходив і якийсь поголос, пов'язаний з доктором Вейзаком: нібито Джонні сказав йому, що його мати не померла, а живе десь на Західному узбережжі під іншим ім'ям. Що ж до Ейлін Мегон, то вона вважала ці розповіді такою ж бреднею, як і оті сповідальні журнальчики й мелодраматичні любовні історії, що ними зачитувалось багато сестер, коли випадали вільні хвилини під час чергування. Одначе погляд, яким Джонні дивився на неї тепер, лякав її. Здавалося, він зазирає їй усередину.
— Джонні, вам недобре?
Вони були самі у фізіотерапевтичному кабінеті. Великі двостулкові двері з матовими шибами, що вели до басейну, стояли зачинені.
— Хай йому чорт, — сказав Джонні. — Ви б краще... атож, час іще є. Ще не пізно...
— Про що ви говорите?
І раптом він прочнувся. Пустив руку Ейлін, але перед тим так стискав її, що на шкірі лишилися білі плями.
— Подзвоніть у пожежну команду, — сказав він. — Ви забули вимкнути газову пальничку. Зайнялася штора в кухні.
— Що?..
— Від пальнички зайнявся посудний рушник, а з нього вогонь перейшов на штору, — нетерпляче пояснив Джонні. — Мерщій викличте пожежників. Чи ви хочете, щоб згорів увесь будинок?
— Джонні, ви ж не можете знати...
— Не ваш клопіт, що я можу знати, а чого ні, — сказав Джонні й схопив її за лікоть.
Нарешті вона зрушила з місця, і вони попростували до дверей. Джонні сильно кульгав — так було завжди, коли він стомлювався. Вони перейшли приміщення басейну, лунко цокаючи підборами по плитці, тоді вийшли в коридор і спустилися до поста медсестер. Усередині дві сестри пили каву, а одна говорила по телефону, розповідаючи комусь, як вона опорядила своє помешкання.
— Ви самі подзвоните чи краще мені? — спитав Джонні.
У голові Ейлін вирували думки. Її вранішній розпорядок був такий же непорушний, як і в більшості самотніх людей. Вона встала, зварила собі одне яйце, а тим часом з'їла цілий грейпфрут без цукру й чашку вівсянки. Поснідавши, одяглась і поїхала на роботу. Чи вимкнула вона газ? Звісно, що вимкнула. Вона не пам'ятала, як це робила, але то була звичка. Напевне вимкнула.
— Слухайте, Джонні, ну звідки ви взяли...
— Гаразд, я сам.
Вони вже зайшли до поста — заскленої вигородки, де стояло три стільці з прямими спинками й газовий таганець. Найперше впадала в око велика панель з рядами сигнальних лампочок, що починали мигтіти червоним, коли котрийсь із пацієнтів у палатах натискав свою кнопку. На ній уже мигтіло три лампочки. Тим часом дві сестри й далі сьорбали каву і балакали про якогось лікаря, що напився п'яний у кафе "Бенджамін". Третя, як видно, розмовляла зі своєю косметичкою.
— Пробачте, мені треба подзвонити, — звернувся до неї Джонні.
Сестра прикрила трубку рукою.
— Таксофон у вестибюлі.
— Дякую, — сказав Джонні й відняв у неї трубку. Натиснувши важіль, він набрав нуль. Почувся сигнал "зайнято". — Що таке з цим апаратом?
— Слухайте! — гукнула сестра, що розмовляла зі своєю косметичкою. — Що це ви собі думаєте? Ану, віддайте!
Джонні згадав, що в лікарні свій комутатор, і набрав дев'ятку, щоб вийти на зовнішню лінію. Тоді знову набрав нуль.
Зневажена сестра з розпашілим від гніву обличчям ухопилася за трубку. Джонні відштовхнув її. Вона рвучко обернулась, побачила Ейлін і ступила до неї.
— Ейлін, він що, здурів? — сердито запитала вона.
— Не знаю, він...
— Чергова, — пролунало в трубці.
— Чергова, мені треба повідомити про пожежу в Олдтауні, — сказав Джонні. — Будь ласка, дайте мені номер куди подзвонити.
— Гей, — озвалась одна із сестер. — Де горить?
Ейлін нервово переступила з ноги на ногу.
— Він каже, у мене вдома.
Сестра, що розповідала косметичці про своє помешкання, вражено витріщила очі.
— О боже, це ж той самий, — мовила вона. Джонні показав на панель, де мигтіло вже п'ять чи шість лампочок.
— Чом ви не підете й не спитаєте, чого тим людям треба?
Телефоністка зв'язала його з олдтаунським пожежним депо.
— Мене звуть Джон Сміт, я хочу повідомити про пожежу. Вулиця... — Він поглянув на Ейлін. — Яка ваша адреса?
У першу мить Джонні подумав, що нічого вона не скаже. Уста її ворушились, але з них не вилітало ані звуку. Дві сестри, що пили каву, покинули свої чашки, відступили в найдальший куток комірчини й там шепотілися проміж себе, наче малі дівчатка в шкільній вбиральні. Очі їхні були злякано розширені.
— Я вас слухаю, — нагадав голос у трубці.
— Ну ж бо, — мовив Джонні. — Вам не жаль своїх котів?
— Центральна, шістсот двадцять чотири, — сказала Ейлін мовби знехотя. — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.
Джонні повторив у трубку адресу.
— Горить у кухні, — додав він.
— Як ваше прізвище, сер?
— Джон Сміт. Я дзвоню з Бангора, з медичного центру.
— Скажіть, а звідки у вас такі відомості?
— Ми будемо на телефоні до кінця дня. Мої відомості точні. А тепер їдьте гасіть. — Він грюкнув трубкою.
— ...і сказав Семові Вейзаку, що його мати не...
Сестра замовкла й утупилася в Джонні. Якусь хвилю він відчував, як вони всі дивляться на нього, їхні погляди лягали йому на шкіру невеличкими гарячими важками, і він знав, що з того буде, і ця свідомість перевертала йому нутрощі.
— Ейлін, — мовив він.
— Що?
— У вас є знайомі в сусідньому будинку?
— Так... Там живуть Берт і Дженіс.
— Хтось із них тепер удома?
— Мабуть, Дженіс... атож, вона напевне вдома.
— То чом би вам не подзвонити їй?
Ейлін кивнула головою, нараз збагнувши, до чого він веде. Вона взяла у нього трубку й набрала номер. Сестри стояли, жадібно стежачи за ними, так наче випадково натрапили на захоплюючу телевізійну передачу.
— Алло, Джен? Це Ейлін. Ви в кухні?.. Слухайте, зробіть ласку, вигляньте у вікно, подивіться, як там... одне слово, чи все там гаразд з моїм будинком... Та тут один знайомий каже... Ну, я потім поясню, коли ви подивитесь, добре?.. — Ейлін почервоніла. — Так-так я чекатиму. — Вона поглянула на Джонні й повторила: — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.