І тоді щось ніби підказало їй: пора вертатись.
— Мені вже час додому, — сказала Джейн, пустивши з рук дзвінкі поводи.
— О, ні, ні! — закричали Трійнята, тісно обступивши її.
Аж тепер щось у їхніх голосах збудило в ній тривогу.
— Дома за мною турбуватимуться. Мені неодмінно треба йти, — сказала вона.
— Ще дуже рано! — заперечив Валентайн. — Вони, певно, ще в міс Жайворон. Ходімо. Я покажу тобі свої фарби.
І Джейн спокусилася.
— А в тебе є біла? — спитала вона, бо серед її фарб саме білої не було.
— Є, ще й у срібному тюбику. Ходімо!
І, мов проти власної волі, Джейн пішла за ним. Вона подумала, що, мовляв, тільки погляне на ті фарби і мерщій додому. Навіть не попросить, щоб їй дозволили щось намалювати.
— А де ж ваш будинок? На Тарелі його немає.
— Ну, чого ж! Є! Тільки його не видно, бо він за гаєм.
Тепер вони вели її попід темним гіллям вільх. Сухе листя шаруділо під ногами, і раз у раз з гілки на гілку пурхали голуби, лопочучи крильми. Вільям показав Джейн гніздо вівсянки в купі хмизу, а Еве-рард зламав гнучку гіллячку і обвив їй кругом голови. Та, хоч які вони здавались привітні, Джейн було страшно й неспокійно на душі, і вона дуже зраділа, коли гай нарешті скінчився.
— Ось наша домівка! — сказав Валентайн, махнувши рукою.
І Джейн побачила перед собою величезний кам'яний будинок, повитий плющем. Він був старіший від будь-якого з тих старих будинків, що вона бачила досі, і, здавалось, лиховісно хилився на неї. Обабіч сходів принишкли два кам'яні леви, ніби от-от мали стрибнути.
Джейн здригнулася, коли тінь будинку впала на
неї.
— Я не можу баритися, — сказала вона стурбовано.— Уже пізно.
— На п'ять хвилиночок! — благально мовив Валентайн і повів її в передпокій.
їхня хода лунко віддавалася на кам'яній підлозі. Довкола не видно було й душі живої. Здавалося, в будинку, крім неї й Трійнят, зовсім нікого немає.
— Крістіно! Крістіно! — гукнув Валентайн, ведучи її сходами нагору. — Вона тут!
Той гук луною пішов по всьому будинку, і кожна стіна ніби похмуро повторила: ВОНА ТУТ!
Почулися швидкі кроки, двері рвучко відчинилися, і невеличка дівчинка, трохи вища за хлопців-Трійнят, убрана в старомодну квітчасту сукенку, кинулася на шию Джейн.
— Нарешті, нарешті! — переможно кричала вона. — Хлопці підстерігали тебе вже хтозна-відколи! Та все ніяк не могли спіймати, аж поки... Ви всі були такі щасливі!
— Спіймати? — вимовила Джейн. — Не розумію! її знову обняв страх і каяття, що вона пішла за
Валентайном.
— Прадідусь тобі пояснить, — сказала Крістіна, якось чудно сміючись, і потягла Джейн до якоїсь кімнати.
— Ге! Ге! Ге! Що там сталося? — запитав чийсь пискливий, деренчливий голос.
Джейн поглянула і сахнулась назад. У глибині кімнати, на кріслі біля каміна сиділа якась постать, що наганяла острах. Полум'я каміна освітлювало старезного діда, який більше скидався на тінь, аніж на живу людину. Круг тонких губів поп'ялись ріденькі сиві волосинки, і, хоча він був у попелястій кепочці, Джейн помітила, що він лисий, як коліно. Вбраний він був у старомодний халат з бляклого шовку, а сухі, мов скіпки, ноги тонули у вишитих капцях.
— Он що! — мовив дід-примара, вийнявши з рота довгу, закручену люльку. — Джейн нарешті прибула.
Він підвівся й підійшов до неї, похмуро всміхаючись, а очі його блищали сталевим блиском.
— Сподіваюсь, мандрівка була приємна, голубонько? — прокаркав він. І, сухорлявою рукою притягнувши Джейн до себе, поцілував її в щоку.
Від дотику його бороди вона скрикнула.
— Ге! Ге! Ге! — зареготався він хрипким старечим сміхом.
— Вона перейшла з хлопцями увесь вільховий гай, Прадідусю! — сказала Крістіна.
— О! А як вони її спіймали?
— Вона розсердилася, що найстарша з дітей у родині. І жбурнула коробку з фарбами на Таріль і розбила Валентайнові коліно!
— Отак? — прохрипів бридкий старечий голос. — Розвередувалася, еге ж? Ну, ну... — він тоненько засміявся. — У нас ти будеш наймолодша. Наймолодша моя Правнучка. Але вередувати тут я не дозволю! Ге! Ге! Ге! Ні, голубонько! Ну, йди сюди, сідай ближче до каміна. Хочеш чаю чи, може, вишневої наливки?
— Ні, ні! — не стерпіла Джейн. — Це, мабуть, якась помилка. Мені вже час додому. Я мешкаю в Будинку Номер Сімнадцять на Вишневій Вуличці.
-Мешкала — скажи!— переможно виправив Валентайн. — Тепер ти мешкаєш тут.
— Ні, ви помиляєтесь! — розпачливо скрикнула Джейн. — Я не хочу тут жити! Я хочу додому!
— Дурниці! — каркнув Прадідусь. — Сімнадцятий Номер — це жахливий будинок, задушливий і огидно-новомодний. До того ж, тобі там погано. Ге! Ге! Ге! Я знаю, як-то воно бути найстаршим, — вся робота на тобі, а розваги ніякої. Ге! Ге! Ге! А в нас, — він махнув люлькою, — у нас ти будеш нашою Пестієчкою, нашою Голубонькою, нашим Золотком і не повернешся додому ніколи.
— Ніколи! — луною озвалися Вільям з Еверардом, танцюючи круг неї.
— Ох, мені треба йти, я хочу додому! — закричала Джейн, і на очі їй набігли сльози.
Прадідусь усміхнувся своєю прикрою беззубою усмішкою.
— Ти гадаєш, ми тебе пустимо? — спитав він, блиснувши очима. — Ти розбила наш Таріль. І ти мусиш це відшкодувати. Крістіна, Валентайн, Вільям і Еверард хочуть, щоб ти була їм за сестру. Я беру тебе за свою наймолодшу Правнучку. І не забудь, ти розбила Валентинові коліно!
— Я йому якось віддячу. Я віддам йому свої фарби.
— У нього є фарби.
— Ну, то обруч.
— Він завеликий гратись обручами.
— Ну, то... — Джейн затнулася. — Я вийду за нього заміж, як виросту.
Прадід зайшовся реготом.
Джейн благально обернулася до Валентайна. Той мовчки похитав головою.
— Мабуть, запізно, — сумно сказав він. — Я давно-давно виріс.
— А чому ж тоді?... А що ж тоді?.. Ох! Я не розумію. Де я? — заплакала Джейн, з жахом озираючись довкола.
— Далеко від дому, дитино, дуже, дуже далеко, — каркав Прадід. — Ти потрапила в Минуле, в ті часи, коли Крістіна й хлопці були кожне на шістдесят років молодші.
Джейн бачила крізь сльози, як горять його старечі очі.
— *А як же тоді?.. Як мені потрапити додому? —прошепотіла вона.
— Це неможливо. Ти будеш тут. У тебе немає вибору. Пам'ятай, ти повернулася в Минуле. Близнята й Майкл, і навіть твої батько з матір'ю ще не народилися. Будинку номер сімнадцать ще не збудували. Ти не можеш повернутися додому.