Але наші сподівання — марні, мікроб "вищерасовості" — незнищенний, позаісторичний, епідемія "вищерасовості" — це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди триваючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.
VI. В. Налівкін у своєму нарисі "Туземцы раньше и теперь" пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про необхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифікацію, яка була обов'язковим другим етапом — після етапу збройного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність російських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію — й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським життям чи російськими порядками. Почалася насильницька організація російських селянських поселень у краї, примусове відторгнення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повторювали слова колишнього міністра народної освіти графа Толстого: "Одной из величайших государственных задач России является распространение знаний государственного языка среди населения инородных окраин".
(Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається "одной из величайших государственных задач России". Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачимо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, "одной из величайших государственных задач России", а наші деякі українські "тубільці", в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здійсненні "одной из величайших государственных задач России").
Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призначений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов'язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті тубільців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелектуальному зближенню тубільців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-тубільні школи з двома вчителями, російським і тубільним. Першу російсько-тубільну школу відкрито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи подавалось як турбота російської влади про потреби населення. Восени наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а частину найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20 — 30 крб. на рік. Гроші, потрібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із населення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьому ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намагалися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні реляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж тубільців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а російська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім станом справ.
І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифікація силоміць нав'язуваної російської мови, чи русифікація адміністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіжництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописалися до необхідності періодично проходити через край "з вогнем і мечем" (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне враження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ у поступово окуповані тубільні міста.
Ось у якому ряду — в ряду з вогнем і мечем, у ряду з постійним панічним страхом — самою російською адміністрацією, а не тубільцями, розглядалися роль і значення російської мови. Справді, як тут слідом за класиком не вигукнути: "О, великий и могучий русский язык!"
Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестан!, айв Україні. Зброєю — в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено депутатський запит 152 нардепів — хай нарешті президент А. Кучма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запровадити в Україні дві державні мови, — то чітко бачиш цю моторошну картину, як ці 152 "у халатах і медалях" в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.
VII. Знаменитий історик С. Соловйов (1820— 1879) зажив слави, створивши "Историю России с древнейших времен" у двадцяти дев'яти томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Росії, ні в знанні ментальності російського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, "однак я не можу не сприймати маститого історика як апологета російського месіанства, отих його, месіанства, євразійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так званого СНД — власне, інших ідей і не міг, і не може сповідувати патріот як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії.
Для С. Соловйова рух народних мас на схід — визначений долею, продиктований історією; взагалі, обґрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як "предопределение", але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що туманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстоку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який — цей смисл — просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше — оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок "камаринского мужика".