43. На мене кажуть — Зейтін
Був час перед вечірнім намазом. Постукали в двері, я відчинив — на порозі людина з палацу, від начальника султанської варти, охайний, гарний, привабливої зовнішності молодик із усмішкою на вустах. У руках — ліхтар, що більше затіняв його обличчя, аніж освітлював, аркуш паперу, письмова дошка. Молодик все відразу виклав: за велінням падишаха оголошується змагання між художниками на те, хто найкраще одним махом намалює коня. Отож я мав негайно сідати на підлогу, класти аркуш на дошку, дошку — собі на коліна, й швидко в зазначеному місці, в рамках малюнка, зобразити найгарнішого в світі коня.
Я провів гостя до хати. Сам одійшов у куток кімнати й дістав чорнило та найтонший калям із шерсті котячого вуха. Вмостився на підлозі — і враз завмер! А чи не пастка це? Чи не гра, за яку доведеться розплачуватися життям? Можливо! Та хіба древні ґератські майстри не ілюстрували легенди такими ж тонкими лініями, що пролягали на межі смерті й краси?
На мене зійшло натхнення, але водночас я злякався власної ідеї створити малюнок повністю в манері древніх майстрів і стримав себе.
Вдивляючись у чистий аркуш паперу, я чекав, коли душу покине сум'яття: ось зараз думатиму тільки про дивовижного коня, якого намалюю, зберуся з силами, зосереджусь.
Перед очима стали пропливати всі ілюстрації з кіньми, котрі я бачив та котрі створив за ціле своє життя. Й один зі скакунів, що постали в моїх картинах, був неперевершеним. Намалюю коня, якого до мене ще ніхто так не зображував. Я настійливо виводив його обриси в себе перед очима; кімната, все довкола розчинилося й щезло, я не пам'ятав, хто сам я, де перебуваю, не пам'ятав, що повинен малювати. Рука сама вмочила пензель у чорнило. Нумо, моя золота руко, виведи цього диво-скакуна, що стоїть перед очима! Ми з конем неначе становили одне ціле, прагнули знайти своє місце у всесвіті.
І завдяки внутрішньому чуттю я знайшов те місце в окреслених рамках на чистім аркуші паперу. Моя уява помістила коня в центрі. Раптом…
Так, моя рука, неначе я сам, не роздумуючи, вирвавшись із своєї сутності, почала впевненими рухами малювати коня з ніг — тільки поглянь, як гарно виходить! Вона відразу запетляла, минула тонесеньку вишукану путову кістку й пішла вгору. З тією ж твердістю, роблячи вигини, добралася до грудей скакуна. Як радісно стало! Й, знову петляючи, рука переможно марширує вгору: груди — просто ідеальні! Шия теж була такою самою, як у коня з моєї уяви. Не відриваючи руки, я повів пензля вниз від щік, хвилю повагавшись, відкрив рота міцної кінської щелепи, потім змусив скакуна висунути свого гарного язика. Повільно — а розслаблятися ж не можна — обвів храп. Знову, простуючи калямом угору, я в якусь мить глянув на все зображення. Обриси коня були тими, до яких прагнув, і я забув, що малюю, — вуха, природний вигин благородної шиї вивів не я, їх вивела моя рука. Вихором відтворюючи з пам'яті сідло, рука сама зупинилася й вмочила калям у чорнило. Зображуючи круп, міцний, округлий, ледь задертий догори, я ще раз оглянув малюнок і лишився задоволений. Склалося враження, ніби зараз стою біля свого скакуна, в малюнку, над яким працюю, і я з утіхою взявся за хвіст, переді мною — бойовий кінь, стрімкий кінь, його хвіст — зав'язаний. Відтворюючи місце, звідки виростає хвіст, круп, я так захопився, що, здавалося, у своїй же дупі відчував приємну вологу, і жваво вималював округлий, пишний кінський круп, а потім з любов'ю — ліву задню ногу й копита. Мене заворожили як власна рука, що наостанок вивела передню ліву ногу, наче перенісши її просто з уяви, так і сам скакун, якого я створив.
Я відірвав руку, однак за хвилю нерішуче, про те швидко домалював сумовиті очі, ніздрі й оздобу сідла; розчесав гриву, ніби ніжно погладив її, причепив стремена, прикрасив лоб білою зіркою й охоче наділив свого скакуна великим — але не занадто — членом і не менш досконалими яєчками. Зображення було завершено.
Виводячи предивного коня, я немов сам відчував себе тим предивним скакуном.
44. На мене кажуть — Келебек
Якщо не помиляюся, був час вечірнього намазу. В порозі — гонець. Він розповів: падишах оголосив змагання. З превеликим задоволенням, мій падишаху, хто відтворить коня краще за мене!
Однак завдання зробити малюнок виключно в чорних тонах, не змішуючи кольори, мене спантеличило. Чому ми не можемо користуватися фарбами? Хіба я не наймайстерніший у кольорах? Хто вирішуватиме, який малюнок найкращий? Я спробував розв'язати язика кремезному дитяті з рожевими вустами, котре пригналося з палацу, й здогадався, що за цією справою стоїть головний маляр, майстер Осман. А він, певна річ, розуміє, який я обдарований, і з-поміж усіх своїх видатних учнів найбільше любить мене. Тут немає жодних сумнівів.
Отож, удивляючись у чистий аркуш, я став оживляти в себе перед очима скакуна, який би сподобався й моєму вчителеві: поставу, погляд, норов. У мого коня обидві передні ноги повинні бути випнутими гору, щоб гармоніювати в красі одна з одною, — так зображав коней дванадцять літ тому майстер Осман: рухливими й водночас статичними, і такі зображення завжди тішили око падишаха. Цікаво, якою буде нагорода? Скільки виплатять золота? А як малював коней Мір Мусаввір? Як їх малював Бехзат?
Ідея зображення, що народилася в моїй голові, була настільки блискавичною, що я й не встиг осмислити її, а моя навіжена рука вже схопила пензель і почала виводити ніким досі не баченого, неперевершеного скакуна з його передньої лівої ноги, викинутої в повітря. Миттю з'єднавши ногу з тулубом, я сміливо, швидко й з наснагою провів дві дугасті лінії, що окреслювали тулуб тварини, якби ви їх побачили, то сказали б, що то була рука талановитого каліграфа, а не художника. Я приголомшено дивився на свою руку, яка немов вислизнула від мене й була не моя. Ці неперевершені вигини, це повне розкішне черево, міцні груди й лебедина шия — зображення в обрисах — можна вважати завершеним. Господи, який я обдарований! Поки спостерігав за своєю рукою, вона сама по собі нагородила дужого й щасливого скакуна розумним лобом, відкритим ротом, храпом, домалювала йому вуха. Я провів ще одну лінію, неначе виписав літеру — матінко моя, поглянь яка вона радісна, я тихо засміявся. Від дугоподібної бездоганної шиї скакуна, гідного шаха, я опустив калям до сідла. Моя рука виводила сідло, а я з гордістю дивився на мого коня, що вже набув чітких обрисів. Тіло тварини було повне й кулеподібне, ніби моє власне: цей кінь уразить кожного. Я мріяв про те, як падишах, вручаючи нагороду, обдаровуватиме мене ласкавими словами. Дасть торбину золота.