Я був більш ніж переконаний: з моїми малярами начальник варти поводитиметься ще жорстокіше. Навіть якщо він і поважає падишахове захоплення книгами, однак мистецтвом, гідним пошани, вважає каліграфію, тому, як і всі, зневажає малярство, а особливо мініатюру, маючи їх за непотріб, що межує з безбожністю й заслуговує на осуд, мало того — для начальника варти живопис — це бабське заняття.
— Ви ще працюєте на повну силу, а ваші улюбленці вже плетуть інтриги за місце головного маляра після вашої смерті, — підбурював він мене.
Невже плететься якась нова інтрига, чи пустили плітку, якої я не чув? Взявши себе в руки, я змовчав. Однак головний скарбничий помітив, що я киплю гнівом на нього, бо він у мене за спиною замовив тому недоумку книгу, та на своїх невдячних малярів, що потайки створювали ілюстрації, аби заробити три-чотири зайвих акче.
Я спіймав себе на тому, що уявляю, яким саме тортурам піддадуть моїх вихованців. Шкіру з них на допитах не здиратимуть, бо наново вона не виросте, на палі, як бунтівників, теж не садитимуть, а то забагато буде науки іншим, руки, ноги, пальці теж з хряскотом не ламатимуть. Останнім часом я все більше зустрічаю на стамбульських вулицях однооких людей, отже, нині катують, виколюючи одне око, але таке моїм талановитим художникам не личить. Вони труситимуться від холоду серед латаття й криги в підмерзлому ставку якоїсь тихої місцини саду Хас і ненависно зиркатимуть один на одного… — Я мало не засміявся. Однак моє серце защеміло, тільки-но я уявив, як волатиме Зейтін, коли йому припікатимуть сідниці розпеченим залізом, як змарніє в кайданах рідний мій Келебек. Я більше не міг думати, що мого любого Келебека, котрий розчулював мене до сліз своїми майстерністю та відданістю живопису, лупитимуть фалакою, наче злодійкуватого учня. І я закляк на місці.
Мою душу полонили чари глибокої тиші, а вслід за нею й старечий мозок угамувався та замовк. Ми ж з ними інколи малювали з таким натхненням, що забували про все на світі.
— Вони наймайстерніші маляри нашого падишаха, — озвався я. — Змилуйтеся над ними.
Головний скарбничий піднявся й приніс з другого кінця кімнати якийсь згорток паперів, що лежав на пюпітрі. Він поклав переді мною згорток і поставив здоровенний канделябр, ніби в кімнаті панувала темрява. Вогні пишних свічок підскакували й тремтіли. Це були оті малюнки.
Як би вам передати побачене, над яким я водив лінзами? Мені захотілось розреготатися, проте не через те, що ілюстрації були кумедними. Я був розлючений, однак не тому, що роботи заслуговували серйозного ставлення. Здавалось, Еніште-ефенді присилував моїх майстрів перевтілитися в когось іншого, аби зобразити те все. Неначе примусив їх згадувати неіснуючі події, малювати, занурюючись у марева майбутнього, в якому вони б ніколи не захотіли опинитись. А найважче було повірити в те, що вони вбивали один одного через таке безглуздя.
— Чи можете ви впізнати з малюнків, де якого маляра рука?
— Авжеж! — розлючено відповів я. — Звідки ці ілюстрації?
— їх передав нам Кара, — промовив головний скарбничий. — Він намагається виправдати себе та дядька-небіжчика.
— Піддайте його на допитах тортурам, — сказав я. — Й ми дізнаємося, які ще таємниці були в покійного Еніште.
— Ми вже послали по нього, — загорівся начальник варти, — а потім перериємо ввесь дім новоспеченого зятя!
Раптом лиця засяяли в обох, якось дивно засяяли, страхом та захопленням, і вони посхоплювалися з місць.
Я ще не встиг обернутись назад, як збагнув, що в кімнату ввійшов Його Величність наш падишах, покровитель світу.
39. Моє ім'я — Естер
Як то приємно гуртом поплакати! Під час похорону бідолашного батечка в домі Шекюре зібралися всі жінки: родички, далекі та близькі, подруги, сусідки. Кожна ридала ридма, і я теж довго-довго побивалася, проливаючи сльози. Я то притискалась до гарненької дівчини поруч, і ми з нею голосили, то переходила на інше місце й плакала вже там, згадуючи власне нещасливе життя, свої страждання. Якби я отак плакала щонайменше раз на тиждень, то забувала б, що цілими днями мандрую стамбульськими вулицями, аби заробити на кусень хліба, забувала б ті приниження, котрих зазнаю через свою повноту та єврейське походження, стала б ще балакучішою, ще язикатішою.
Люблю я всілякі врочистості за те, що можна досхочу попоїсти, аж доки вилетить з голови, що ти тут чорна вівця. На свята можна поласувати баклавою[166], м'ятними маджунами[167], хлібом, заправленим товченим мигдалем, і пастилами; під час церемоній обрізання — пловом з м'ясом та смачнючими пиріжками, а коли ті церемонії влаштовують на Ат-майдані, то відведеш душу вишневим соком; я обожнюю наминати всяку всячину на весіллях, а після похоронів — халву з кунжутом, або медом, або мускусом, що їх приносять сусіди.
Я потихеньку вийшла в передпокій, узулася й зійшла наниз. Думала навідатись на кухню, аж чую: з кімнати біля стайні через прочинені двері долинає якийсь чудний голос. Ступила туди два кроки, бачу: Шевкет з Орханом зв'язали мотузками руки хлопчикові однієї жіночки, яка голосила з усіма нагорі, й ну ж бо йому розмальовувати пичку старими фарбами небіжчика.
— Тільки спробуй утікати, ми тобі так надаємо! — пригрозив Шевкет і зацідив хлопчикові ляпаса.
— Грайтеся чемно, не ображайте один одного, — лагідно, дуже улесливо звернулася я до них.
— А ти не лізь, — визвірився Шевкет.
Біля них стояла налякана маленька русява сестричка хлопчика, якого ті мучили. Я чомусь уявила себе на її місці і сказала собі: "Естер, ти нічого не бачила!"
На кухні Хайріє зміряла мене недовірливим поглядом.
— Хайріє, я виплакала всі очі, — озвалася я, — заради Аллаха, дай води!
Вона мовчки дала мені напитися. Перед тим я заглянула в її припухлі від сліз очі.
— Кажуть, нещасний Еніште-ефенді помер ще до весілля Шекюре, — промовила я.
— Людський рот — не торба, на вузол не зав'яжеш.
Вона на мить утупилася в кінці своїх капців. Потім підвела голову та, відводячи погляд, промимрила:
— Хай захистить нас Аллах від наклепів.
Реакція її рухів підказувала, що поголос правдивий, а її слова прозвучали вимушено.
— Що відбувається? — прошепотіла я, ніби була посвячена в таємницю.