— Ет! — невдоволено кинула вона.— Як хочеш.
І спокійно обминула Тизунця, ніби він і не стояв на її дорозі. Зневажений хлопець отетерів, а потім кинувся навздогінці. Він не штурхнув Марійку, тільки примирливо запропонував:
— Добре... Ходімо...
У млині Тизунець старається бути непомітним. Мимовільно він ніби меншає ростом та вужчає в плечах, тоді як Марійка вищає та наче дорослішою стає. Проте Марійка нічого не говорить батькові про їхні стрітини, і хлопець сміливішає, очі його незалежно розпалюються.
Вони залазять у підпілля, між гвинти і колеса. Денне світло пробивається сюди крізь шпари, воно зеленкувато-бліде. Під самими ногами дзюркотить швидкими струмками вода. Тут волого й холодно, як у погребі. Обоє на хвилю принишкли, прислухаючись.
— Де ж? — запитав Тизунець.
Марійка мовчки порачкувала між вологими, обплутаними сірим павутинням стовпами, і дошки під її ногами приглушено порипували. Ось світло із однієї шпари стрельнуло в її голову, ось прутик із другої щілини діткнувся руки.
— Тс-с,— приклала палець до вуст, сама перетворюючись на слух.
І Тизунець закам'янів. На мить здалось, що йому заважає власне дихання — і він затамував його. Над головою глухо ходили. Серце у грудях стукало голосніше, ніж будь-коли. Й одноманітно жебоніла вода, просочуючись крізь лотоки та поминаючи лопаті. Марійка не ворушилась. І Тизунець подумав, що вона чує те, що не долітає до нього. Йому стало заздрісно, і він відчув себе чужим у цьому запіллі, де нічого не міг вловити. Якраз Марійка повернулась до нього, немов запитувала: правда ж, гарно?
— А ти брешеш! — пробубонів він і сам злякався свого голосу, який видався йому тут зайвим.
— Лізь на моє місце!..
Тут і справді співало. Під дошками, зовсім близько, солодко жебоніла вода. Іноді вона наче схлипувала, а потім її звук ставав чистим, пронизливо тоненьким. Далі набрякав, уже був соковитим, наливався мелодійною гучністю, доки знову не стишувався... Клекотіло, жебоніло, пронизувало простір, будило щось невловне й бентежне.
Враз ринуло й загоготіло — спів пропав, розтоптаний раптовим клекотом води, пущеної через лотоки. Трудно, гранітно щось повернулося, заскреготіло; далі вже повернулось легше, не так натужно,— і колеса почали крутитись, скоромовкою бубоніти, далі вже не бубоніли, а тільки гули. І дошки ніби напружились та потугішали, вони тремтіли і здавались тоншими, ніж перед цим.
— Все,— сказала Марійка.— Більш не співатиме.
III
Телесик не припливав до бережка а гуси-гусенята не брали Марійку на крилята. Уже почалися грози, літні, раптові, і коли по ставу лопотів дощ, то поверхня куріла блідим водяним порохном, а блискавки диміли пронизливо голубуватим сяйвом. Громи їздили по хмарах, зчиняючи гармидер, гуркотняву, й тоді здавалось, що од невидимої колісниці відпало колесо і покотилося геть-геть, і його торохтіння вигасало, доки зовсім уже не чулось. Ночі після гроз бували то прохолодні, то задушливі; і в прохолодні ночі зірки були яскраві, бадьорі, ніби натерті до блиску цеглою, а в задушливі — ліниві й стомлені, ледь-ледь веселі.
Якось ополудні Марійка вискочила з млина купатись. Вода цвіла зеленим цвітом, була тепла, ніби її гріли в балії. Марійка сховалась, тільки голову видно. Ось метелик із сонячно-золотистими крильцями опустився на плавучий листок. Ластівка хуркнула над ним — і налякала. Риба тернулась об коліна тупим писком — і збурунила хвостом воду, налякано одпливши.
З-за лози вийшли хлопці і всілись на піску.
— Агей,— крикнув до Марійки козлоногий Сеник, конюхів близнюк.— Вилазь на берег.
Вона ж навіть не відповіла, ніби ніхто до неї не звертався.
Тоді Сеник навмисне зласкавив свій голос, надавши йому байдужо-дружніх ноток:
— Ну, як хочеш...
Її голова стриміла над водою, як велика і незвичайна квітка латаття. Хлопці сиділи на піску, штурхали під боки Тизунця і заливчасто реготали. Нарешті, їм надокучило теревенити та сміятись, і Сеник знову гукнув:
— То не вилізеш?
Вона знову не озвалась.
Тоді він прокричав:
— А що там у млині співає, га?.. Що ти брешеш?
Марійка ледве втримувалась, щоб не вискочити. Але коли хлопці стали кепкувати над нею, вона підвелась і побрела до берега. Чим ближче підступала, тим тихіші ставали хлопці. Тизунець, який також насміхався, першим звівся на ноги, нібито вона, розлючена, йшла тільки до нього, щоб видряпати йому очі...
Коли вона, не мовивши й слова, вдягалась, то Сеник сказав:
— Ну й брехло ти! — І на підтвердження звернувся до Тизунця: — Правда ж, вона брехунка?
Марійка й хлопці дивились на Тизунця. І він, одвернувшись від вогнисто-пильних Марійчиних очей, зневажливо посміхнувся і мовив:
— Брехунка, авжеж.
Хлопці од реготу качались по піску. Марійка схопила своє плаття і, наче її цькували собаками, побігла геть. їхній сміх переслідував її, лящав у вухах.
IV
Зимою батько білий не тільки тоді, коли повертається з млина, а й тоді, коли йде до млина: метелиця обліплює його. Сніг примощується на стрішках брів, намітає кучугурку на чуб, що випорскує з-під шапки, чіпляється за пухкі вуса, ніби за вівсяну стерню. Од снігу батьків погляд стає чистішим і глибшим.
Батько ступає в сліди, у яких, здається, повно голубуватих сутінків, а Марійка дріботить збоку. Синиці випурхують з-під їхніх ніг. На шляху здибаються люди. Вони вітаються, нахиляючи голови. Батько і Марійка відповідають в один голос, і Марійчин — золотаво-дзвінкий — на хвилю покриває синичий шарварок.
Цілий день вона — то між саньми й машинами, полохаючи горобців, що клюють розсипаний з опалок овес чи кінські кізяки, то ж у млині. Жорна трудно й жорстко крутяться, вода гуде порско й напружено. Поступово вона, як і батько, вибілюється в борошно, воно осідає їй на стрімкі брови, затримується об лагідний пушок на вилицях. І її голова од того також злегшується, стає світла, приглушено сонячна у півтемному млині.
Надвечір батько відправляє її додому. По замерзлому ставу бредуть і бредуть від степу сутінки. Хтось рубає сокирою ополонку, і крига то хижо, то розпачливо подзвонює. Верби повдягалися в овечі кожухи, повивертавши їх білою вовною. Ген на колгоспній фермі синє намисто мерехтить разком — вогні. І думка про Телесика не закрадається в голову...