Механічний апельсин

Сторінка 12 з 42

Ентоні Берджес

— Підла, противна тварюка! — кричала мала Соньєтта. — Скотиняка!

Я не заважав їм згребти свої речі й забратися геть. Вони ще погрожували, що напустять на мене рож і таке інше. Коли вони побігли сходами вниз, я провалився в сон, а з програвача так само лунали звуки радості, радості, радості...

5

Прокинувся я пізно (десь о пів на восьму), що, як з'ясувалося потім, було з мого боку нерозумно. В цьому зіпсутому світі, як ви самі вже помітили, все має значення. І все, як ви збагнули, взаємопов'язане. Таки-так. З мого стерео вже не лунали ні звуки радості, ні "Обнімітесь, мільйони", хтось вимкнув програвач — те чи ем, я чув тепер їх обох у вітальні, вони брязкали — брязь-брязь! — тарілками, сьорбали — сьоорб-сьорб! — чай із чашок, одне слово, вечеряли після виснажливого рабочєгодня — одне на фабриці, друге в крамниці. Бідолашні старі! Жалюгідні прєдкі. Я накинув халат і визирнув з кімнати — такий собі люблячий синочок.

— Привіт, привіт! Удень відпочив і тепер почуваю себе куди краще. Ввечері попрацюю — зароблю трохи кишенькових грошей. — Це для батьків, які зізналися, ніби саме так сприймали тоді мої походеньки. — Ням-ням-ням! А мені шматочок?

Це був якийсь заморожений пиріг, що його мати розморозила й підігріла.

Вигляд він мав не дуже апетитний, але я мусив сказати навпаки. Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка. Пританцьовуючи, я зайшов до ванної і бистро прийняв душ, бо почувався брудним і липким, тоді повернувся до своєї кімнатчини і вбрався у вечірню одєжду. Зрештою, помитий, зачесаний, у почищеному одязі — картинка! — я взявся за свій шмат пирога.

-Не подумай, що я винюхую,-мовив татусь,-але де саме ти підпрацьовуєш увечері?

— А-а-а,— протяг я з повним ротом,— де трапиться. На підсобній роботі. То там, то там. — І я втупився йому в глаза — мовляв, піклуйся про себе, а я собі раду дам. — Я ж бо ніколи не прошу грошей, правда? Ні на одяг, ні на розваги. Чого ж ти допитуєшся, га?

Батько був сором'язливим вайлом.

— Пробач, сину,— пробурмотів він. — Але я часом непокоюсь... Мені сняться тривожні сни. Звісно, ти можеш глузувати, однак у снах багато віщого. Вчора я бачив сон про тебе, і він мені дуже не сподобався.

— Он як? — Батьків сон мене заінтєрєсовал. У мене було таке відчуття, ніби я також щось побачив уві сні, але не міг пригадати, що саме. — Справді? — перепитав я, облишивши жувати глевкий пииріг.

— Дуже виразний сон,— провадив батько. — Приснилося, ніби ти лежиш серед вулиці і тебе б'ють інші хлопці. Вони нагадували тих, з якими ти знався, поки тебе не відіслали до виправної школи.

— Невже? — Подумки я осміхнувся. Татусь вірить, ніби я перевиховався, чи принаймні переконує себе в цьому. Тут я пригадав і свій сон, що приснився мені перед ранком,— про Джорджі, який віддавав генеральські накази, й про Дима, що шкірився беззубою пастью і вимахував батогом. А втім, одного разу мені сказали, що вві сні буває одне, а наяву — зовсім інше, протилежне. — Ти, батечку, не переживай за свого єдиноого сина і спадкоємця,— промовив я. — Не бійся. Він зуміє постояти за себе, правду кажу.

— Так от,— вів далі батько,— ти безпорадно спливав кров'ю і не міг дати відсіч.

Це вже суперечило дійсності, і в душі я знов осміхнувся. Тоді повигрібав із кишень усі дєньгі і з дзенькотом висипав їх на барвисту скатертину.

— Тут не дуже багато, тату. Це те, що я заробив учора ввечері. Але, певно, вистачить вам з мамою, щоб посидіти десь і випити по чарці шотландського віскі.

— Спасибі, синку,— подякував він. — Але ми тепер виходимо рідко. Боїмося. На вулицях таке діється... І все ж спасибі. Я принесу мамі завтра пляшечку чогось такого додому. — І, поки мати чистила на кухні каструлі, висипав ті нечесно надбані гроші в кармани штанів. До вхідних дверей він провів мене лагідною усмішкою.

Унизу, в кінці сходів, я здивовано, ба навіть ошелешено зупинився. Аж пасть роззявив, наче позіхи напали. Мене зустрічали! Мене чекали біля вкритого написами муніципального настінного живопису ругатєльства, як завжди, примовляючи: "У-ха-ха!" Почувши, що Джорджі й Піт привіталися зі мною, Дим миттю обернувся, по-кентовски вишкірив зубья і, незграбно пританцьовуючи, прогудів:

— А ось і він, а ось і він прийшов — ура!

— Ми вже непокоїлись,— пояснив Джорджі. — Чекали на тебе, пили молочко з "бритвочками", тоді подумали: може, ти образився? Тому й прийшли сюди. Правильно я кажу, Піте?

— Еге ж,— підтвердив Піт.

— Ви-ї-бачаюсь,— обережно відказав я. — Чогось розболівся голівер, то я ліг поспати. А мене не збудили, хоч я й просив. Виходить, усі зібралися, можна подивитись, що нам запропонує вечір, еге? — Схоже, я перейняв це "еге?" у П. Д. Делтойда, мого "післявиправного наставника". Дуже дивно.

— Твій головний біль мене засмучує,— мовив Джорджі так, наче був дуже стурбований,— Мабуть, ти перевантажуєш свого голівера. Віддаєш накази, стежиш за дисципліною тощо. Ти певен, що біль минувся? Може, краще знов ляжеш у ліжко?

Всі троє криво посміхнулись.

— Стоп! — сказав я. — Давайте побалакаємо відверто, по щирості. Цей сарказм, якщо його можна так назвати, не личить вам, друзяки. Ви, певно, накалякали в мене за спиною чортзна-чого, жартували й глузували вже скільки хотіли. Але я — ваш кент і ватажок, отож, безперечно, маю право знати, в чому річ, еге ж? Ну-бо, Диме, що означає твій кінський вискал?

Дим роззявив пасть у безгучному реготі, і тут бистро втрутився Джорджі:

— Гаразд, тільки не треба смикати більше Дима, братику. Це все частина нового шляху.

— Нового шляху? — перепитав я. — Що ж це за новий шлях? Поки я спав, у вас точилася довга балачка, і ви все вирахували. Тож я уважно слухаю. — Я згорнув руки на грудях і зручніше приххилився до зламаних поручнів, нависаючи над кентами, бо стояв на третій сходинці.

— Це не переворот, Алексе,— пояснив Піт. — Просто ми бажаємо більшої демократії. Щоб ти повсякчас не вказував нам, що треба робити, а що — ні. Але це зовсім не переворот.

— Ідеться не про переворот,— підхопив Джорджі. — Вся річ у тому, хто має ідеї. А які в нього були ідеї? — Він наставив свої нахабні глаза на мене. — Все якісь дрібнички, нікчемні вєщі, як оце вчора вночі. А ми ж ростемо, братики.