— Ясна, як незамулене озеро, сер,— сказав я. — Прозоре, як небесна блакить улітку. Можете на мене покластися, сер. — І я подарував йому улибку на весь рот.
Та коли він пішов, я заварив собі чифірчику й подумки посміявся над вєщамі, які так непокоять П. Р. Делтойда та його друзів. Гаразд, я чиню зле, коли краду, мєтєлюсь, ріжу брітвой чи трахкаю дєвочєк, і якщо мене заметуть, тим гірше для мене, братва, бо якби так поводилися всі чєловєкі, країна була б некерована. Мене вже хапали, відсилали на три місяці в одне мєсто, потім на півроку — в інше, але якщо тепер мене, як ніжно висловився П. Р. Делтойд, посадять, попри мій тендітний вік, у в'язничну кліточку, то я скажу ось що: це буде хоч і справедливо, одначе тільки на шкоду, добродії, бо для ув'язнення я ще не дозрів. Тому, щоб таке майбутнє не простигло до мене свої бліді й мертвотні руки, щоб не наскочити на тесак, не зійти кров'ю під кривим лезом чи уламком скла на автостраді я намагатимусь не попастися. Я не кривлю душею. Але згадка про те, як вони із шкури пнуться, щоб докопатись до причини зла, обертає мене на пустотливого мальчіка. Причини добра вони не дошукуються, чому ж тоді так ревно "досліджують" протилежне? Люди бувають добрі, бо їм це до вподоби, тут нічого не вдієш-так само як і в протилежному випадку. Я особисто схиляюся до протилежного. Навіть більше, зло взагалі притаманне людині, коли вона лишається самко-мотня. А людину ж бо створив господь Бог — це його велика гордість і радость. "Не-я" не має зла, тобто уряд, суди, школи виступають проти зла, бо заперечують саме "я". А чи вся наша сучасна історія — не боротьба "маленьких людей" проти цих велетенських машин? Я кажу серйозно, братики. Але все, що я роблю, я роблю через те, що воно мені до вподоби.
Отак того усміхненого зимового ранку я пив чифірчик з молоком — ложечку за ложечкою, з цукром, поки в роті стало сладко. Тоді взяв з плити сніданок, що його бідолашна моя матуся наготувала для мене. Це була лише оката яєчня, ото й усе, але я ще підсмажив грінку, і поки ковтав, плямкаючи, яєчню та грінку з джемом, почав читати газету. Як завжди, газета повідомляла про хуліганство й пограбування банків, про страйки й про те, що футболісти нагнали на всіх жаху, погрожуючи не грати наступної суботи, якщо їм не підвищать платню. Ох уже ці вередливі мальчікії Писалося також про космічні польоти, про найбільші стереотелеекрани і про пропозицію поміняти пакети від мильної стружки на ярлики до супових консервів — чарівну пропозицію, дійсну тільки один тиждень. Це викликало в мене смєх. А ще там була большая стаття про сучасну молодь (виходить, про мене, тож я вклонився і розреготавсь, як безумний) якогось вельми освіченого голомозого чєловєка. Я уважно читав статтю, братики, чаював — чашка за чашкою — і гриз ломтікі грінки, вмочаючи їх у джем та в яєчню. Той учений чєловєк розводився про відомі вєщі: про брак батьківської дисципліни — так він це називав,— про брак справді добрих учителів, які б могли витрясти із своїх дурних вихованців ницість і спрямувати їх — ой-ой-ой! — на добрі діла. Ця несусвітна глупость викликала в мене смєх, одначе приємно було знати, що хтось постійно розвиває таку тему. Щодня з'являлися статті про сучасну молодь, але найкращою в тій газєтє була замітка якогось старигана в моднячому комірці. Він зазначив, що, на його переконання,-а він буцімто говорить від імені Бога,— "в усьому винен диявол, що поселився за кордоном", а тепер шукає шляхів, щоб проникнути в молоду плоть, і дорослі несуть за це відповідальність, бо захопилися своїми війнами, бомбами й такими іншими дурницями. Цілком слушно. Він знав, що каже, бо був посланцем самого Бога. А ми, молоді мальчікі, зовсім не винні. Таки-так.
Гикнувши кілька разів на повний шлунок, я дістав із шафи одєжду і ввімкнув радіо. Передавали музику, дуже гарний маленькій струнний квартет Клаудіуса Бердмена, який я добре знав. Я не стримав смєха, згадавши, що вичитав у одній з тих статей цікаву думку про сучасну молодь — мовляв, вона, молодь, стане кращою, якщо її надихатиме живе сприйняття мистецтва. Мовляв, велика музика й велика поезія здатні погамувати сучасну молодь і зробити її більш цивілізованою. Цивілізованою — сифілізованою! Музика завжди настовбурчувала мене, братики, й викликала таке відчуття, ніби сам Бог, ладний ударити громом і блискавкою, віддає волаючих чєловєков і цип під мою — ха-ха-ха! — владу. Коли я витер ліцо, лапи й одягся (одєжда в мене була студентська — голубі штани й светр із літерою А: Алексс), то вирішив, що саме час навідатися до крамниці грамплатівок (бабкі в мене були: у кишенях приємно подзвонювали монети) і подивитись, чи не з'явилася давно обіцяна й давно замовлена стереоплатівка з Дев'ятою (Хоральною) симфонією Бетховена, записаною на фірмі "Мастерстроук" симфонічним оркестром Еша Шема під керівництвом Л. Мухайвіра. Отож я вийшов, братики, з дому.
День відрізнявся від ночі. Ніч належала мені, моїм кентам і решті запелюшників, а старі обивателі ховалися по домівках і тішилися глупимі всесвітніми телеканалами. День, навпаки, належав старим, до того ж удень на вулицях було більш рож, цебто полісменів. На розі я сів в автобус і доїхав до Центру, тоді почалапав на Тейлор-плейс до крамниці грамплатівок, куди вчащав за неоціненними покупцями. Хоч та крамниця мала глупую назву "Мелодія", це було справді гарне мєсто, де звичайно бистро з'являлися нові записи. З покупців, коли я ввійшов до крамниці, там були тільки дві малі ципки, що застрягли в секції "Крижаний жезл" (цей знак означав "мертвотно холодний рок" і стояв на платівках з новими записами поп-музики — Джонні Берневей, Стеш Крох, ансамблі "Міксери", "Полеж тихо з Едом та їдою Молотовими" і таке інше говно). Тим двом ципкам було не більш як по десять років, і вони, як і я, вирішили, певно, прогуляти школіназію. Відчувалося, що обидві уявляють себе вже дорослими дєвочкамі — попідкладали груді, жирно намазюкали губбкі, а побачивши вашого слугу покірного, ще й захитали стегнами. Я став біля прилавка й ошкіривсь до Енді (завжди ввічливий, запопадливий, справді гарний хрсн, хоч голомозий і худий як тріска).