Не кажучи ні слова, дівчинка метнулася до другої кімнати і принесла срібний браслет, прикрашений синіми камінчиками з порцеляни.
— Він тепер мій! — з гордістю сказала вона.
Всі ці обручки, сувеніри від першого причастя, медальйони коштували щонайбільше кілька франків.
— Скажіть, а цей перстень був разом з іншими?
— Ні.
Рибалка зиркнув на жінку, яка досі вагалася.
— Я знайшов його в глибині туфля, — сказав він. — Перстень був загорнутий у клаптик шовковистого паперу. Це були її святкові туфлі, вона взувала їх усього разів зо два.
Світла від вогнища було не досить," щоб розгледіти як слід персня, до того ж Мегре не дуже й знався на коштовностях. Та було очевидно, що ця річ зовсім іншого гатунку, ніж ті брязкальця, про які тільки-но йшлося.
— Я й кажу, — мовив нарешті Трошю і трохи зашарівся. — Ця річ турбувала мене. Вчора я був у Фекані і там показав персня ювелірові, у якого ми купували наші обручки. Я навіть записав собі назву — це смарагд. Він пояснив, що камінчик цей коштує стільки, скільки добряча шхуна, і що, коли я знайшов цього персня, то краще віднести його до поліції.
Мегре повернувся до Анрі.
— Отже, виходить, через це? — запитав він. Анрі мовчки кивнув. Мати насторожилася.
— Ви щось приховуєте? Чи ви, може, вже бачилися?
— Далебі, я краще вам дещо поясню. Я зустрів вашого сина в товаристві Тео Бессона. Мене це здивувало, та зараз я все зрозумів. Адже Тео кілька разів зустрічався з Розою.
— Це правда? — запитала мати в Анрі.
— Правда.
— Ти знав про це і нічого не сказав?
— Я пішов до нього, щоб дізнатися, чи не він часом дав їй персня і взагалі, що було між ними.
— Що ж він відповів?
— Він просив мене показати йому персня. Я не міг цього зробити, бо він був у кишені в. батька. Я описав йому, який він. Тоді я ще не знав, що то смарагд, але він одразу вимовив це слово.
— То це він подарував його їй?
— Ні. Він заприсягався, що ніколи нічого їй не дарував. Він пояснив мені, що для нього вона була лише товаришем, йому приємно було розмовляти з нею, бо вона була розумна.
— А ти повірив? Ти можеш вірити тому, що кажуть ці люди?
Анрі глянув на комісара й провадив далі:
— Він сам намагався дізнатися правду про смерть Рози і каже, що поліція все одно не зможе довідатися. І ще він мені сказав, — в Анрі здригнулися губи, — що це Валентіна запросила вас сюди і буцімто ви їй служите.
— Я не служу нікому особисто.
— Я тільки повторюю, що він сказав.
— Ти певний, Анрі, що не він дав персня твоїй сестрі? — запитав батько.
— Мені здалося, що він говорить щиро. Він додав, що сам він небагатий, і, якщо камінчик справжній, то, навіть продавши свою машину, він не зміг би купити такого персня.
— Звідкіля ж, на думку Тео, в неї міг узятися такий перстень? — в свою чергу запитав Мегре.
— Він цього не знає.
— Роза коли-небудь їздила до Парижа?
— Ніколи в житті там не була, — докинула мати. — Я й не бажаю туди їздити. Досить з мене того, що інколи доводиться бувати в Гаврі.
— А в Гаврі Роза бувала?
— Інколи їздила до сестри.
— Їв Дьєппі бувала?
— Не думаю. Навіщо б їй здалося їздити до Дьєппа.
— Річ у тім, — знову втрутилася стара Трошю, — що останнім часом ми взагалі майже нічого не знали про неї. Коли вона навідувала нас, це було схоже на шторм; вона шпетила нас за те, що ми робимо, що і як кажемо. Та й сама говорила вже не так, як ми її вчили, а все якісь чужі слова…
— А вона симпатизувала Валентіні?
— Ви маєте на увазі, чи вона її любила? По-моєму, Роза її ненавиділа. Я зрозуміла це з деяких слів, що якось прохопилися в Рози.
— Що ж то були за слова?
— Зараз я вже не пригадую, але тоді вони мене дуже вразили.
— Чому ж усе-таки вона й далі працювала в неї?
— Я сама її про це запитувала, та вона не відповідала.
Трошю наважився нарешті зробити той самий жест, Що його інспектор Кастен передбачав як кінцевий для візиту Мегре.
— Ми вас нічим не почастували. Може, вип'єте скляночку сидру? Я не пропоную вам нічого міцного, адже ви ще не вечеряли.
Він пішов, щоб націдити сидру з бочки, повернувся із синім глиняним глечиком, повним по вінця, дістав із шухляди рушника і протер дві склянки.
— Ви можете довірити мені цього персня днів на два?
— Він не наш. Я не вважаю навіть, що він будь-коли належав моїй доньці. Та якщо ви хочете взяти його з собою, залишіть мені розписку.
Мегре написав розписку на краєчку стола, з якого прибрали начиння. Він випив сидру, ще аж занадто молодого, але похвалив напій, як тільки міг: Трошю сам робив його щоосені.
— Повірте мені, — сказала мати, проводжаючи комісара до дверей, — саме Розу вони й хотіли вбити. І якщо роблять так, щоб повірили в інше, то для цього мають якісь причини.
— Сподіваюся, ми незабаром про це дізнаємося.
— Ви гадаєте — незабаром?
— Можливо, навіть швидше, ніж ви думаєте.
Персня, загорнутого в шовковистий папір, Мегре сунув до жилетної кишеньки. Кинув погляд на дитяче ліжко, в якому, певно, ще спала Роза, коли була маленька, зазирнув до кімнати, де вона, вирісши, лягала спати разом із сестрами, глянув на вогнище, перед яким вона, сидячи навпочіпки, готувала суп.
Коли він і не був більше їхнім ворогом, він усе-таки залишився чужим: вони чекали, поки він піде геть, і в їхній мовчанці було ще багато невисловленого. Тільки Анрі взявся провести комісара до машини.
— Вам не важко буде підкинути мене до Етрета?
— Залюбки.
— Я тільки піду візьму кашкета й мішок. Він чув, як Анрі пояснював своїм:
— Я під'їду в комісаровій машині. З Етрета подамся просто до Фекана, а там на корабель.
Він повернувся, несучи з собою брезентового мішка з рибальським приладдям. Машина рушила. Обернувшись, Мегре ще встиг розгледіти кілька силуетів людей проти відчинених дверей.
— Ви гадаєте, він мене обдурив? — запитав Анрі, запаливши сигарету.
Від його одягу в машині терпко запахло морем.
— Не знаю.
— Ви покажете йому персня?
— Можливо.
— Коли я зустрівся з ним уперше, я хотів роз'юшити йому пику.
— Я це так і зрозумів. Мене лиш цікавить, як йому вдалося стримати вас.
Анрі замислився.
— Я цього теж не розумію. Він виявився не таким, як я його собі уявляв. І я певний, що він не намагався переспати з моєю сестрою.