— Дякую, нічим. Я щойно від Валентіни, де мусив випити більше, ніж мені хотілося б.
— Як вона себе почуває? Ось вам іще одна — завидне здоров'я! Мо'гла б цілком обходитися без лікарів. Чарівна жінка, вам не здається? Я знав її ще до другого шлюбу, навіть до першого. Я приймав у неї пологи.
— Ви вважаєте її цілком нормальною?
— З психічного боку? Певно, ви запитуєте тому, що вона виставляє напоказ свої дивацтва. Будьте обережні з такими людьми, пане комісар. Як правило, це найздо-ровіші голови. Вона завжди чудово знає, що робить! І завжди це знала. Вона любить свій маленький світ, свій будиночок, свій комфорт. Чи можна їй докоряти за це все? Одне слово, я за неї не турбуюся.
— Ну а Роза?
Мегре не забував про хворих, які чекали в приймальні, — про жінку з малюком на руках, про хлопчика з забинтованою головою. Та лікар, видно, не поспішав. Він закурив сигару, зручно вмостився в кріслі, немов готуючись до тривалої розмови.
— У Франції тисячі таких дівчат, як Роза. Із якої вона родини, вам відомо. Очевидно, провчилася в сільській школі років зо три, не більше. Потім випадково потрапила до іншого середовища. Всього наслухалася. Казна-чого начиталася. Знаєте, про що вона запитувала мене одного разу, коли прийшла на прийом? Що я думаю про теорії Фрейда? Вона весь час приставала до мене: чи все гаразд у неї з залозами внутрішньої секреції. Та хіба ж усе пригадаєш? Я вдавав, що сприймаю її серйозно. Вислуховував її, прописував ліки, які були такі ж нешкідливі, як вода.
— Вона коли-небудь ходила сумна?
— Ніколи. Навпаки, вона мала веселу вдачу, завжди здавалася безтурботною. Та часом вона вдарялася в оті свої роздуми, як вона це називала, і тоді раптом ставала дуже серйозна. Певно, у Валентіни вона відкопала Достоєвського і прочитала всього — від палітурки до палітурки.
— Із тих ліків, що ви прописували їй, у жодних не було миш'яку?
— В жодних, можете бути певні.
— Дякую вам, лікарю.
— Ви вже йдете? Мені так хотілося, щоб ви посиділи довше.
— Я, мабуть, ще побуваю у вас.
— Ну, коли ви обіцяєте…
Лікар важко зітхнув: йому, видно, зовсім не хотілося повертатися до хворих. Кастен чекав на вулиці.
— Що ви зараз збираєтесь робити?
— Поїду до І пора.
— Підкинути вас на моїй "сімці"?
— Ні, не треба. Зателефонуй краще до дружини і попередь її, що ти сьогодні можеш повернутися додому пізніше, як звичайно. А може, й зовсім не ночуватимеш удома.
— Вона вже звикла до цього. То як же ви туди дістанетеся? В цей час автобуси вже не ходять. А пішки ви не дійдете.
— Я візьму таксі.
— Якщо буде вільне. Адже тут, в Етрета, тільки два таксі. Стоянка он там, на розі вулиці. А що я маю тим часом робити?
— Пошукай Тео Бессона.
— Ну, це не дуже важко. Досить лиш обійти ресторани. А що далі?
— Це все. Постеж за ним.
— Непомітно?
— Нічого не станеться, як він і помітить тебе. Головне, не випускай його з очей. Якщо він виїде з міста на машині, сідай у свою "сімку" і мчи слідом. Постав її неподалік од його машини. В цьому разі черкни мені кілька слів і залиш записку в мене в готелі. Не думаю, щоб він міг далеко поїхати.
— Якщо ви їдете побачити родину Трошго, бажаю вам приємно провести час.
Сонце вже схилялось до обрію, коли Мегре виїздив з міста на таксі, водій якого раз у раз обертався до нього, щоб побалакати. Комісар, здавалося, куняв, лиш час од часу пахкав люлькою. Сільський краєвид набував темно-зелених відтінків, на фермах уже спалахували вогники, в загонах ревіли корови.
Іпор виявився рибальським виселком, в якому, як і всюди на узбережжі, було кілька кам'яних будинків, де здавалися кімнати для приїжджих. Шофер запитав, як йому проїхати, — він не знав родини Трошю. Нарешті він зупинився перед одноповерховим будинком, біля якого на паркані сушилися сіті.
— Почекати вас? — запитав водій.
— Еге ж, будь ласка.
За шибкою невиразною плямою біліло чиєсь обличчя. Мегре постукав у брунатні двері, з-за яких долинало дзвякання виделок: певно, Трошю вже сіли вечеряти.
Двері йому відчинив Анрі, рот у нього був повний, і він мовчки дивився на комісара, не запрошуючи його до хати. В глибині кімнати горіло вогнище, над яким було підвішено чималий казан. Поруч стояла плита, чудова, майже нова газова плита, і можна було здогадатися, що це предмет розкошів, яким користуються лише зрідка.
— Я хотів би побалакати з вашим батьком.
Старий теж бачив Мегре, та поки що мовчав. Їх було п'ятеро чи шестеро навколо довгого столу без скатертини: перед ними димували полумиски, а в центрі стояла величезна таріль з картоплею й тріскою у сметані. Мати повернулася спиною до дверей. Маленький хлопчик крутив білявою голівкою, намагаючись побачити, хто там прийшов.
— Впусти його, Анрі, — нарешті промовив старий.
Витираючи губи рукавом, він підвівся повільно, з майже врочистою поважністю. Здавалося, він казав усій родині: "Не лякайтеся: я тут, нічого лихого з вами не скоїться".
Анрі не сів на місце, а залишився стояти біля залізного ліжка, над яким висіла лобкова картинка, що зображала "Ангела божого" Мілле.
— Ви, певно, начальник того, хто в нас був?
— Я комісар Мегре.
— Що вам іще від нас треба?
В нього було масивне обвітрене обличчя морського вовка, малювати яких так полюбляють художники-самоуки. Навіть удома він не розлучався з морським кашкетом. Він мав майже квадратну постать, і синій светр підкреслював його могутні плечі.
— Я намагаюся встановити, хто вбив…
— … мою доньку! — закінчив Трошю, немовби вточнюючи цим, що вбили саме його доньку, а не чиюсь іншу.
— Достеменно так. Даруйте, що мені довелося вас потурбувати. Я не сподівався, що застану вас за столом.
— А в який час вечеряють у вас? Певна річ, пізніше, ніж у людей, які встають о пів на п'яту ранку.
— Будь ласка, не припиняйте вечері.
— Я вже наївся.
Решта й далі їли мовчки, поважно, не перестаючи, однак, розглядати Мегре, не пропускаючи повз вуха жодного батькового слова.
Анрі запалив сигарету, можливо, то був виклик. Комісар, якому досі не запропонували сісти, здавався велетнем у цій кімнаті з низькою стелею, з якої звисали домашні ковбаси.
В кімнаті було два ліжка, одне з них дитяче, крізь відчинені двері в другій кімнаті видніло ще три. Та рукомийника не було — отже, всі вмивалися надворі, біля криниці.