— Я так і думав.
— Коли б я побачила вас на собі, як тварину, то відчула б себе відомщеною.
— Ходімо.
— Признайтеся: ви думаєте, що я намагалася вбити мою матір?
— Поки що я цього не думаю.
— Ви хочете сказати, що не зовсім певні цього?
— Я хочу сказати лише те, що кажу. Поки що я нічого не знаю.
— А коли ви вирішите, що я злочинниця, то скажете мені про це?
— Цілком можливо.
— Скажете віч-на-віч?
— Можете бути певні цього.
— Але я не злочинниця.
— Мені хотілося б, щоб це було саме так.
Йому вже набридла ця занадто довга й напружена розмова, настирливість Арлетти починала його дратувати. Комісарові здавалося, що, розповідаючи про себе, вона аж надто охоче ганьбила себе.
— Матінка ще не лягла, — сказала Арлетта.
— Як ви про це дізналися?
— Бачите світло? Це вікно вітальні.
— Коли завтра відходить ваш поїзд?
— Мені б хотілося встигнути на восьмигодинний —. якщо, звичайно, ви мене тут не затримаєте. Тоді я зателефоную Шюльєнові і скажу, що я ще потрібна мамі.
— Він знає, що вам бридка ваша мати?
— Вона мені не бридка. Я не люблю її — от і все. То я можу їхати восьмигодинним поїздом?
— Можете.
— Я вас побачу до від'їзду?
— Поки що не знаю.
— Ви, певно, захочете впевнитися перед моїм від'їздом, що матінка жива?
— Можливо.
Вони обминули ще крутіший схил, щось подібне до насипу, і вийшли на дорогу метрів за п'ятдесят від огорожі "Халупки".
— Ви не зайдете?
— Ні.
Вікна вілли ховалися за кущами, і світло насилу проникало крізь густе листя.
— На добраніч, пане Мегре.
— На добраніч.
Засунувши руки в кишені, він широким кроком попрямував до міста. Думки в безладді тіснилися йому в голові. Тепер, коли він попрощався з Арлеттою, йому спадали на думку десятки запитань, які він не спромігся поставити їй. Він докоряв собі за те, що дав дозвіл на її від'їзд завтра вранці, і ладний був негайно повернутися і скасувати його. Чи не припустився він помилки, давши можливість цим двом жінкам провести ніч разом? Чи не повториться між ними сьогоднішня сцена — тільки в іще різкішій, небезпечнішій формі. Як було 6 добре знову побачити Валентіну, побалакати з нею, посидіти в її малесенькій вітальні серед тендітних прикрас.
О дев'ятій у нього зустріч з галасливим Шарлем Бессоном, від якого можуть полопатися барабанні перетинки.
Місто неначе вимерло. В казино, за браком відвідувачів, теж погасили вогні. На розі однієї з вулиць світилися ще вікна бару, чи скоріше кав'ярні, яка працювала, певно, і взимку для місцевих мешканців.
Мегре нерішуче потупцяв на тротуарі — його мучила спрага. В жовтавому світлі за вікном він побачив знайому постать Тео Бессона, як завжди схожого на англійця в своєму костюмі з шотландського букле.
В руці він тримав склянку і розмовляв із дуже засмаглим хлопчиною, що стояв поруч. Той був у чорній парі, подібній до-тих, що їх у неділю надягають селяни, в білій сорочці з" темною краваткою.
Метре натиснув на дверну ручку, підійшов до стойки й попросив кухоль пива. Тепер він побачив їх обох у дзеркалі за стойкою, і йому здалося, що він перехопив погляд Тео, який наказував своєму співрозмовникові замовкнути.
В барі запала тиша. Їх було четверо, коли рахувати й хазяїна, та ще чорний кіт, що розлігся на стільці біля грубки.
— Знову туман, — промовив нарешті хазяїн. — Така вже пора настала. А дні все-таки сонячні.
Молодик обернувся й почав розглядати Мегре, який, вибивши люльку об підлогу, затоптував ногою теплий ще попіл у тирсу на підлозі. Він дивився нахабно, нагадуючи тих сільських забіяк, які, відгулявши на весіллі чи на похороні, шукають приводу, щоб побитися.
— Це не ви приїхали вранці з Парижа? — запитав хазяїн, щоб зав'язати розмову.
Мегре лишень кивнув головою, від чого хлопчина за-кокошився ще більше й пильно втупився в комісара. Так тривало кілька хвилин. Тео Бессон з байдужим виразом роздивлявся пляшки, що стояли перед ним на столі. Колір його обличчя, очі, а надто мішки під очима свідчили про те, що п'є він багато, постійно, з самого ранку. В нього був збайдужілий вираз обличчя і мляві рухи.
— Ще по одній, — наказав він хазяїнові.
Той глянув на молодика, який кивнув на знак згоди. Отже, вони були разом.
Тео душком вихилив свою склянку. Молодик зробив те саме. Далі Бессон-старший недбало кинув кілька банкнот на стойку, і обидва попрямували до дверей. Молодик, виходячи, двічі обернувся, щоб глянути на комісара.
— Хто це?
— Хіба ж ви його не знаєте? Це месьє Тео — пасинок Валентіни.
— А другий?
— Один з братів небіжчиці Рози. Вона випила мікстуру, якою хтось хотів отруїти її хазяйку.
— Старший брат?
— Так. Його звуть Анрі. Він ловить оселедців у Фекані.
— Сюди вони прийшли разом?
— Здається, так. А втім, ні, стривайте, в залі тоді було дуже людно. В усякому разі, якщо й не разом, то майже водночас, один за одним.
— Ви не знаєте, про що вони розмовляли?
— Ні. Спочатку було дуже гамірно, розмовляли всі відразу. Потім я виходив заряджати бочку.
— А раніше ви їх не бачили разом?
— Начеб ні. А втім, я не певний. Зате я бачив Тео з дівчиною.
— З якою дівчиною?
— З Розою.
— Ви їх бачили? На вулиці?
— Я бачив їх тут, у моєму барі, щонайменше двічі.
— Він залицявся до неї?
— Все залежить від того, що ви вважаєте залицянням. Вони не обнімалися, і він не мацав її, коли ви це мали на увазі. Та вони дуже мило балакали, сміялися, і було ясно, що вона охоче_ пила з ним. З Розою це було просто — від першої склянки вона починала хихотіти, а після другої була готова.
— І це було давно?
— Стривайте… Востаннє — з тиждень тому. Еге ж, це було в середу, бо саме того дня моя жінка їздила до Гавра. Вона завжди їздить туди в середу.
— А коли вони були тут уперше?
— Приблизно за тиждень чи два до цього.
— Пан Бессон ваш постійний клієнт?
— Не можна сказати, щоб він був тільки мо'іи клієнтом. Він не минає жодного гадючника, де можна. випити. Адже йому нічого робити — от він і прогулюється. Не може пройти проз жоден відчинений бар чи кав'ярню. Правда, ніколи не галасує, ні з ким не задирається. Буває, що надвечір у нього заплітається язик — от і все.
Хазяїн раптом схаменувся, ніби злякавшись, що наговорив зайвого.
— Сподіваюсь, ви не підозрюєте, що він намагався отруїти мачуху? За кого я поручуся, то це за нього. До того ж люди питущі, як він, нездатні на лихий задум. Набагато небезпечніші ті, хто випадково втрачає здоровий глузд і вже не тямить, що робить.