— А чому ж "під приводом"?
— За все своє життя я ні разу не кашлянула. Її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.
— До кого?
— Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.
— Ви хочете сказати…
— Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев'ятнадцятий рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.
— І що ж сталося?
— Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він заприсягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.
Помовчавши, вона холодно-додала:
— Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.
— І ви не пішли з його дому?
— Ні.
— Ви тоді були в когось закохані?
— Так.
— У кого?
— В Тео.
— А він?
— Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті…
— І влаштували йому сцену?
— Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.
— І що ж?
— Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.
— А далі що? — запитав Мегре.
— "Далі" вже не було. Ми уникали одне одного.
— Чому?
— Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.
— А ви?
— Тому, що мені спротивіли чоловіки.
— І тому ви вийшли заміж так несподівано?
— Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.
— Бо вам було противно?
— Еге ж. Вам мене не зрозуміти.
— А потім?
— Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.
— Вийшовши заміж?
— Намагаючись жити, як усі.
— Та заміжжя нічого не змінило? Глянувши на нього серйозно, вона промовила:
— Ви маєте рацію.
Обоє довго мовчали. З дальнього столу долинав регіт дівчат.
— З першого ж року?
— З першого ж місяця.
— Чому?
— Не знаю. Бо я вже не можу інакше. Шюльєн ні про що не здогадується, і я згодна на все, аби лиш він так і не дізнався.
— Ви любите його?
— Може, це вам і смішно, але так. В усякому разі, це єдиний чоловік, якого я поважаю. У вас є ще запитання до мене?
— Коли я перетравлю все, що ви мені сказали, можливо, вони й з'являться.
— Що ж, ви можете не поспішати.
— Ночувати ви думаєте в "Халупці"?
— Я не можу інакше. Що скажуть, якщо я ночуватиму в готелі? А мій поїзд буде аж уранці.
— Ви погиркалися з матір'ю?
— Коли?
— Сьогодні вдень.
— Ми просто сказали одна одній правду в вічі. Проте, як завжди, спокійно. Це вже в нас стало грою, коли ми залишаємося вдвох.
Вона відмовилася від солодкого і, перш ніж підвестися з-за столу, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, і попудрилася малесенькою пухівкою.
Її очі були найясніші у світі, ще більш цнотливо блакитні, аніж у Валентіни. Але вони були так само порожні, як і небо над морем, в якому Мегре недавно марно намагався побачити зелений промінь.
4. СТЕЖКА В СКЕЛЯХ
Мегре запитував у себе, — чи скінчиться їхня розмова з вечерею, чи вона продовжить її десь-інде. Його співтрапезниця саме запалювала сигарету, коли адміністратор готелю підійшов до комісара і сказав йому тихо, настільки тихо, що Мегре попросив його повторити:
— Вас просять до телефону.
— Хто?
Адміністратор глянув на молоду жінку так промовисто, що не тільки вона, а й сам Мегре відчув себе ніяково. Арлетта спохмурніла, але погляд залишився, як і доти, байдужий.
— Скажете ви нарешті, хто просить мене до телефону? — запитав Мегре, якому увірвався терпець.
Ображений до глибини душі, адміністратор промовив, неначе його примусили виказати секрет державної ваги:
— Пан Шарль Бессон.
Мегре крадькома підморгнув Арлетті: адже вона могла подумати, що телефонує її чоловік. Підводячись із-за столу, Мегре запитав:
— Ви почекаєте на мене?
І після того, як вона опустила очі на знак згоди, він попрямував до кабіни з адміністратором, котрий на ходу пояснював:
— Краще було б, коли б я послав вам записку. Мушу вибачитися за помилку одного з моїх службовців. Пап Бессон уже, здається, дзвонив вам удень — двічі, а то й тричі. І вам забули сказати про це відразу, коли ви повернулися вечеряти.
Від гучного голосу в трубці задрижала мембрана.
— Комісар Мегре? Мені так ніяково, я навіть не знаю, як виправдатися перед вами. Але, можливо, ви не дуже осудите мене, коли дізнаєтеся, що зі мною сталося…
Голос шаленів. Мегре не міг вставити жодного слова.
— Я відірвав вас од роботи, сім'ї. Я змусив вас приїхати до Етрета і навіть не зустрів вас. У кожному разі, я хочу сказати, що збирався неодмінно бути цього ранку на вокзалі і марно намагався зв'язатися з начальником станції по телефону, щоб він попередив вас. Алло!
— Я слухаю.
— Уявіть собі, минулої ночі я змушений був виїхати до Дьєппа, моя теща була при смерті.
— Вона померла?
— Лише сьогодні вдень. У неї, бачте, самі доньки, і я єдиний чоловік на всю родину. Я змушений був там залишитися. Адже ви знаєте, як воно буває: доводиться про все турбуватися. Одразу виникає безліч проблем. Я не міг зателефонувати вам із дому: небіжчиця не терпіла ніякого шуму. Я тричі вискакував на вулицю й намагався додзвонитися до вас із сусідньої кав'ярні. О! Це було жахливо.
— Вона дуже страждала?
— Не дуже. Але вона знала, що вмирає.
— Скільки їй було років?.
— Вісімдесят два. Тепер я повернувся до Фекана й вожуся з дітьми, бо жінка залишилася там. З нею лише немовля. Але, якщо ви хочете, я можу сісти в машину й приїхати до вас увечері. Або скажіть мені, о котрій годині завтра вранці ви найменше зайняті — і я неодмінно буду.