Медея

ПАРОД
П'ятнадцять корінфських жінок виходить через правий парод на орхестру.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Ой учула я голос, учула я зойк
Тої колхідки [68]
Нещасливої, й досі не вщух він… Бабуню,
135] Ти скажи… Через двері я вчула ридання
І не можу, голубонько, не співчувати
Милій родині у горі тяжкому.
НЯНЯ
В нас немає родини! Розпалася геть!
Он одруженням царським захоплений муж,
140] А в покоях з жалю умліває жона,
І ні подруги в неї нема, щоб те горе
Хочби словом розважила щирим.
МЕДЕЯ
(як і раніше)
Ой, ой!
Хай на мене із неба ясного вогонь
145] Упаде! Бо навіщо мені те життя?
Лихо, лишенько! Хай мене смерть забере
І з життям ненависним розлучить!
ХОР
Строфа
Зевсе, й сонце, і земле свята!
Чи ви чуєте, як ця нещасна
150] Молодиця голосить?
Чи холодного вічного ложа
Забаглося тобі, божевільна?
Чи барилася смерть коли-небудь?
Та її ж не вблагати.
155] А якщо чоловік твій
Прагне ложа нового,
То на це ти не гнівайся марно, —
Твій заступник — сам Зевс. Не сумуй же
Й не вмивайся слізьми за невірним.
МЕДЕЯ
(як раніше)
160] О великий наш Зевсе й владарко Фемідо!
Будьте свідками мук, що безвинно терплю
Я, великою скута присягою з клятим
Чоловіком! Бодай би побачить його
Під уламками дому з коханкою разом, —
165] Через них-бо я сорому стільки зазнала!
О мій батьку, мій краю, що вас так ганебно
Я покинула, рідного брата убивши! [69]
НЯНЯ
Чи ви чули цей лемент і зойк до Феміди,
Благодійниці, й Зевса, що клятв охоронцем
170] Так пильнує дотримання їх у людей?
Не такою-бо люттю горить господиня,
Щоб на чомусь дрібному воно окошилось.
ХОР
Антистрофа
Чом вона не виходить до нас,
Слів розради і голосу втіхи
175] Чом не хоче послухать?
Може, тугу і біль її серця
Заспокоїла б тихим я словом?
Якщо друзі в біді — я готова
На пораду їм стати.
(До няні).
180] Йди, гукни сердешну,
Хай-но вийде з покоїв.
Скажеш — дружня то буде розмова.
Й не барись, щоб не сталось там лиха,
Надто-бо горе у неї велике.
НЯНЯ
Я готова піти, та боюсь, чи мене
185] Господиня послухає…
А труда і старання не шкода мені,
Хоч вона, мов левиця, що родить діток,
На служниць поглядає так люто, як хто
З них підійде чи слово до неї промовить.
(До себе, йдучи).
190] Ні, не помилка то — нерозумними звати
Тих, що гімнів мелодії ще з давнини
І веселих для учти складали пісень,
Для святкових гостин і врочистих вечер,
Щоб щасливим життям звеселяти безжурне.
195] А ніхто ж не придумав ні співів дзвінких,
Ані музики лір многострунних, щоб цим
Зупиняти скорботи людські, що ведуть
За собою нещастя, руїну і смерть!
От би людям користь, якби можна було
200] Лікувати піснями! А нащо дарма
Задля ситих ще я гомін на учтах здіймати?
Тож наїдку всілякого повні столи
І буз музики людям серця звеселяють.
(Вертається в дім).
ХОР [70]

ЕПОД
Знову чути зойки тужних голосінь, —
205] То кляне вона в гірких риданнях мужа,
Що зневажив шлюб і зрадив її ложе,
І помститися за кривду закликає
Свідка клятв — Феміду, Зевсову дружину,
2іо Що вела її до берегів Еллади
По бурхливій хвилі водної пучини
Крізь браму безкрайого моря.

ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
Ізсередини дверей виходить Медея.
До вас, жінки корінфські, вийшла я, щоб ви
215] Мені не докоряли. Часто в нас того,
Хто дома самотує чи подався десь,
Вважають гордим. Як не любиш галасу,
Знеславлять за байдужість чи розбещеність.
Але в очах не вся ще правда — судимо
220] Ми ззовні, в глибину не заглядаючи,
Ненавидим, хоч кривди й не зазнали ми.
З громадою чужинцям треба лагодить, —
Нікому-бо не буде до вподоби той,
Хто лиш зарозумілість виявлятиме.
225] Мені ж, дружині, лихо несподіване
Всю душу крає. Тож навік пропала я
Й, позбувшись радощів життя, лиш смерті жду.
Тож чоловік мій, що усім для мене був,
Найпослідущим виявивсь мерзотником!
230] 3 усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гірше зло —
Над тілом власним маємо господаря.
235] Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи добрий. А тоді вже — чи розлуку взять,
Чи так втекти — все сором неабиякий.
В нові ж закони увійшовши й звичаї,
Одно лиш ворожити нам доводиться, —
240] Як краще догодити чоловікові.
Коли поталанить нам і покірно він
В ярмі своєму ходить, то щасливими
Вважають нас. А ні — то краще вмерти вже.
Тож муж, якому дома вже немиле все,
245] На стороні десь серцем утішається,
До приятеля вдавшись чи товариша, [71]
А ти на одного все — хоч-не-хоч — дивись.
В заміжжі, кажуть, живемо безпечно ми,
А чоловік за списа мусить братися.
250] Яка брехня! З щитом радніше тричі я
У бій пішла б, ніж раз родить однісінький.
Не лиш про себе — я про всіх жінок кажу.
І місто рідне в вас, й оселя батьківська,
І щирі друзі, й радість, і порада є.
255] А я сама, без роду; з чужини сюди
Узята мужем і жорстоко скривджена.
Ні матері, ні брата, ні рідні нема —
В біді поради дати й захистить мене.
У вас я тільки одного проситиму:
260] Як доберу достойного я способу
За кривду відомстити чоловікові,
Та й тестю, і дочці його — розлучниці,
То ви мовчіть. Бо жінка, хоч несмілива
Й мечів залізних та боїв жахається,
А як подружнє ложе їй зневажено —
Жорстокішого серця ви не знайдете.
ПРОВІДНИЙ ХОР
Гаразд, Медеє! Справедливо мстишся ти
На мужі, — не дивуюсь я журі твоїй.
Та ось Креонт, владар землі цієї, йде —
270] Чи не новий нам вирок оголосить він?
Входить К р є о н т із своїм почтом.
КРЕОНТ
Ти все, хмурна Медеє, гнівом дихаєш
На мужа. Ось я що тобі наказую:
Цей край із дітьми обома покинути
Негайно. Виконання сам простежу я
275] Й додому не вернусь, покіль не вижену
Тебе я геть за межі краю нашого!
МЕДЕЯ
Ой лишенько! Цілком уже пропала я!
Ось плине ворог з повними вітрилами,
І порятунку від біди нема мені.
280] Але й прибита горем, запитаю все ж:
За віщо ти мене, Креонте, гониш так?
КРЕОНТ
Не криюсь я: боюся, щоб дочці моїй
Не завдала ти лиха непоправного.
Причин є досить, щоб тебе боятися,
285] Ти ж хитра дуже і метка до підступів,
Лиха, що ложа позбулась подружнього.
І чув я ще — ти навіть чимсь погрожуєш [72]
Мені самому, і дочці, і зятеві.
Щоб завчасу від цього забезпечитись,
290] На себе краще, жінко, гнів накличу твій,
Ніж потім через м'якосердя каятись.
МЕДЕЯ
О горе, горе!
Мені, Креонте, превелика слава ця
Не вперше заважає й завдає біди.
Того розумним не назву я батечка,
295] Що діток надто мудрими виховує.
Взиватимуть їх земляки із заздрощів
Неробами й всю злість на них зганятимуть.
Новітню мудрість провістивши неукам,
Не мудрим — трутнем серед них уславишся.
300] А стань на п'ять над тими, що розумними
Вважались досі, то й тебе зненавидять.
Прийшлось такої ж долі і мені зазнать.
Одним завидно, що я мудра, іншому —
Що я спокійна, а тому — що надто я
305] Сувора, хоч я й не така розумна вже!
А ти боїшся, щоб не учинила щось.
Не бійсь, Креонте, не така могутня я,
Щоб сміла й на державних владців важити.
Та й за що? Що за того видав доньку ти,
310] Кого вподобав? Мужа я ненавиджу,
А ти, здається, учинив розсудливо.
Та я не заздрю, що тобі щастить отак.
Одружуйтесь з ким хочете. Мені ж у цім
Краю дозвольте жити. Хоч і скривджена,
315] Мовчатиму я, корячись сильнішому.
КРЕОНТ
Ти солодко співаєш, та боюсь, проте,
Щоб серцем на лихеє ти не зважилась.
Ще менш тобі, ніж досі, зараз вірю я.
Палкої легше встерегтись людини нам,
320] Аніж лукавої та обережної.
Іди ж бо швидше і облиш розмови ці.
Мій рішенець — незмінний, залишатися
Тобі не вільно з нами, ти-бо ворог мій.
МЕДЕЯ
(обнімаючи коліна Креонтові)
Клонюсь до ніг — в ім'я дочки-відданиці!
КРЕОНТ
325] Мене ти не вговориш, марно й слів не трать.
МЕДЕЯ
Чи ж виженеш і на мольби не зглянешся? [73]
КРЕОНТ
Атож, бо більш за тебе свій я рід люблю.
МЕДЕЯ
Мій краю рідний, як тебе я згадую!
КРЕОНТ
Й мені, після родини, найлюбіший він.
МЕДЕЯ
330] Ой горе, горе для людей любов ота!
КРЕОНТ
А це, здається, як кому вже випаде.
МЕДЕЯ
(з розпачем підносячи руки)
Не милуй, Зевсе, в цих нещастях винного!
КРЕОНТ
Йди геть, шалена, й від журби звільни мене.
МЕДЕЯ
Моя журба — що й не знайти вже більшої.
КРЕОНТ
335] Діждешся ти, що слуги випхнуть силою.
МЕДЕЯ
Та ні, Креонте, я тебе проситиму…
КРЕОНТ
О, як мені ти, жінко, та й набридла вже!
МЕДЕЯ
Я йти готова. Не про те благаю я.
КРЕОНТ
Чого ж ти хочеш? Чом не відстаєш ніяк?
МЕДЕЯ
340] Дозволь мені лиш днину тут зостатися, —
Ще не збагну я, де ж мені подітися
Й притулок дітям де знайти, бо батько вже
За них не потурбується. То зглянься ж бо
На бідолашних. Тож і в тебе діти є,
345] Невже ж ти й до сиріток не зласкавишся?
Вигнання не страшить мене, — як плачу я,
То тільки над гіркими їх нещастями. [74]
КРЕОНТ
Я не родивсь тираном, але жалістю
Не раз собі самому вже пошкодив я.
350] Отак і зараз — знаю, що не те роблю,
Та будь по-твоєму. Запам'ятай лише:
Як світич божий, завтра в небі сходячи,
Тебе застане з дітьми ще у межах цих, —
То смерть тобі. Моє несхибне слово це,
355] А нині — можеш днину ще зостатися,
Боюсь лише, щоб лиха не накоїла.
(Віддаляється з почтом до міста).
ХОР
Леле-леле, нещасна жона!
Як же тяжко страждати тобі довелося!
І куди тобі йти? Де гостинна земля,
360] Де той дім, що прийняв би тебе у біді
Й дав би захист тобі й порятунок?
До якої ж безодні нещасть, о Медеє,
Спрямував тебе бог неприхильний!
МЕДЕЯ
Все скрізь погано йдеться, що й казати вже!
365] Але на цьому не кінець. Не думайте,
Й подружжю молодому тяжко прийдеться,
Черпнути горя доведеться й тестеві.
Невже б до нього дурно так я лащилась,
Якби не для користі, не для хитрощів?
370] Мовчала б тільки і не ворухнулась би.
А він, замість мене прогнати й задуми
Ці притлумити, із дурного розуму
Ще день дозволив тут мені лишатися
На те, щоб трьох я встигла ворогів своїх
375] Життя позбавить — мужа й батька з донею!
На те багато, подруги, є способів,
Але який обрати з них, — не знаю я:
Чи підпалить весільний дім, чи, потайки
Прокравшися до їх постелі шлюбної,
380] у печінки їм гострий увігнати меч?
Але одно бентежить: як на замірі
Мене захоплять, щойно на поріг ступлю,
То й пропаду на глум я ворогам своїм.
Та краще йти вже шляхом уторованим —
385] Із світу їх отрутою спровадити.
Гаразд!
От їх убито. А мені ж де дітися?
Де край той і оселя, що дали б мені
Свою гостинність і безпечний захисток?
Нема їх. Краще трохи більше вижду я [75]
390] Й, якщо оплот надійний десь знайду собі,
Підступне вбивство потай готуватиму.
А як нічого, крім нещасть, не виграю,
Візьмусь за меч, і хоч сама загину я,
А їх уб'ю, відваги й сили сповнена.
395] Клянуся помічницею й владаркою,
Яку шаную більш за всіх, Гекатою,
Що вірно стереже мойого вогнища, —
Із болю мого серця не радіти їм!
Гірким зроблю весілля і безрадісним,
400] Гірким свояцтво і моє вигнання це.
До діла ж! Не щади своєї вмілості,
Медеє! Все обдумай, обміркуй усе!
На чин жахливий зважся! Більше мужності!
Поглянь на муки власні! Внуко Гелія
405] Ясного, ти дозволиш взять на сміх тебе
Сізіфа кодлу, жінці тій Ясоновій!
На цьому-то ти знаєшся! Як всі жінки,
У добрім ділі завжди безпорадні ми,
А на лихе — нема митця мудрішого.