"Та що ж це таке?"
Враз пригадав, як позаминулого тижня, коли він повернувся з чергової зустрічі з піонерами школи, вони разом з Олежком складали медалі. Він обережно знімав, онук так само обережно складав одну по одній до скриньки. Складав і допитувався: "А вони срібні?... З чистого срібла?" І підносив до очей, наставляючи проти сонця.
"Господи, тільки не це!" |
А десь на грані свідомості: "Цєі Тільки це".
"А може, він просто взяв подивитись? Дитина ж... Погрався та й забув покласти на місце. Ось я зайду, а медалі лежать коло нього... На подушці". І так виразно уявив цю картину, що одразу повірив: так воно і є.
"Ну, звісно ж, медалі в Олежка!"
Онук щойно прокинувся. Лежав, випроставшись, на вузенькому ліжку, зблимував світлими, як у діда, очима. Дрімота ще гніздилася в ньому, блукала по чистім лиці, збиралася солодкою слиною в кутиках вуст.
— Не спиш?
Олежко блимнув на діда — омив його поглядом. Рожеве обличчя його було таке безтурботно-спокійне, що йому стало аж ніяково. За те, що міг подумати щось лихе на онука.
Та медалі ніде не лежали. Ні на ліжку, ні на столі. До того ж на столі стільки всього було нагромаджено, що їх важко було б так одразу й помітити. Олежко знову щось паяв: по всьому столу розкидані жмути дротів, металеві, в дірках суцільних пластини. А з кімнати й досі не вивітрився ледь чутний запах каніфолі.
— Що тобі снилось?
Присів поруч на ліжко (Олежко посунувся, даючи дідові місце), провів долонею по світлому чубчику. Волосся було таке м’яке й ніжне, що мимохіть хотілося гладити його й гладити: от уже тринадцятий рік, а воно в нього як у немовляти.
— Так що тобі снилось?
Онук наморщився, чесно намагаючись пригадати хоч один сон. Потім розпустив гладенького лоба:
— Нічого.
— Так нічого й не снилось? А медалі?..
Не збирався про це одразу питати — саме зірвалось із язика.
В Олежкових досі безхмарних очах метнулась тривога. Він зробив такий рух, наче хотів пірнути під ковдру. А великі, як локатори, вуха взялися вогнем.
Він!
— Де ти їх поклав?
— Ніде,— сказав онук, ховаючи очі.
— Як-то ніде? Десь же та мають лежати! — А що онук уже й обличчя одвернув од нього, якомога веселіше спитав: — І як ти їх вхитрився взяти, що навіть я не помітив? Думаю: в скриньці, а вони, бач, у тебе!
— В мене немає,— прошепотів уже не до діда — до стіни Олежко.
— А в кого ж?
— Не знаю.
— Так ті^їх брав чи не брав? — Він починав уже сердитись. Думка, що медалі попливли кудись з дому, була для нього нестерпна.— Брав чи ні? — трусонув за плече онука.— Чого ж ти мовчиш?
— Не брав.
Хоч вуха вже палали вогнем.
— А я збирався сьогодні піти з тобою в кіно. А воно ось що виходить. Не хочеш дідові правду сказати... Ну, гаразд, не хочеш, не треба. Думав, що ти мене любиш хоч трохи...
Важко пішов до дверей.
— Дідуню!
Олежко уже звівся на лікоть, благально дивився на нього.
— Що?.. Що ти хочеш сказати?..
— А ти мене не лаятимеш?
— Ні.
— Вони не в мене.
— А в кого? — так і кинувсь назад.— У кого?
— В Сашка.
— В якого Сашка? — Хоч міг і не питати: сусідський хлопець Сашко весь час товкся в онука. Удвох, мабуть, учора й паяли — збирали короткохвильовик.
— Навіщо ти йому їх віддав?
— На контакти... Він їх розплавить.
— Розплавить?.. Мої медалі розплавить?.. Ходім! — Смикнув за руку онука, ладен отак, невдітого, його до сусідів і вести.— Як ти посмів це зробить? Ти хоч трохи подумав, що робиш?
Олежко, похнюплений, мовчки вдягався: все не міг попасти ногою в холошу.
— Ви куди? — визирнула з кухні невістка
— Ми зараз.
— Хай хоч умиється.
Онук смикнувся до ванни, радий, мабуть, відтягнути похід до сусідів, але він його не відпустив.
— Дзвони!
Олежко навіть руку за спину сховав.
— Ні, ти подзвониш! — Сам не знав, чому хотів, щоб подзвонив саме онук.— Дзвони! — Взяв його руку, що опиралась, підняв, натиснув онуковим пальцем на кнопку дзвінка.
Двері одчинила сусідка — жінка молоденька й привітна.
— Ваш Сашко вдома? '
— Вдома... А що?
— Та нічого.— І ‘вже до онука: — Ну, веди до свого дружка! Це ж треба до такого додуматись: контакти!
Сашко сидів коло столу, не менш захаращеного, аніж в онука, щось саме паяв. Тоненька ниточка диму, хилитаючись, підіймалася догори, танула над головою. Світловолосою, як і в Олежка.
— Сашко, де медалі? Давай їх сюди!
І по тому, як у Сашка одразу ж забігали очі, зрозумів, що сталося непоправне...
Те, що він поклав, принісши, на столик, важко було назвати медалями. Сплавлений шмат металу, суціль вкритий темною плівкою. Він спершу не повірив, коли Сашко дістав його з керамічної пічки. "А де ж медалі?" — спитав. І лише тоді, коли Сашко вийняв із столу колодочки стрічок муарових та простягнув їх на тремтячій долоні, зрозумів, що медалей більше немає.
Не сказав нічого ні Сашкові, ані Олежкові, навіть сусідці, яка вже заходилася лаяти сина та пробачатись,— мовчки вийшов з квартири.
Онук поволікся слідом.
Син уже повернувся з парку: у ванній шуміла вода.
— Снідати! — тукнула з кухні невістка.— Куди це ви ходили?
Не відповів — пішов до своєї кімнати.
Роки враз навалились на нього, згорбивши спину, а нога стали чавунними. Ледь їх дотягнув, кинув на столик шмат металу, опустився на неприбране ліжко.
Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Хіба що тоді, як провів на кладовище дружину. Всі образи, всі гіркі, неуважні слова, що він їх чув в останні роки від невістки та сина, враз ожили, заворушилися в ньому, і думка, що він в оцій квартирі зайвий, не потрібний нікому, що вони ждуть не діждуться, коли він помре і звільнить їм нарешті кімнату, опанувала його з дедалі більшою силою.
Заглянув Іван: мокре з-під душу волосся, розпашіле після зарядки обличчя.
— Ідіть снідати, тату!
— Снідайте без мене.
— Та що з вами?
— Спитай Олега.— А що син все ще стояв, сказав роздратовано: — їжте, я потім.
— Ну, як знаєте.— Іван, ображений, вийшов з кімнати. Потім заглянула невістка.
— Тату, що це таке? Ану зараз же снідати! Для кого я старалась?
— Олю, я потім,— морщачись так, наче в нього розболілися зуби, пШросив він невістку.—Я зараз не можу.
Але її не так легко спровадити.
— Що накоїв Олег?— Сидить весь у сльозах... Що ви йому сказали таке? До кого ходили?