Доки дозволяли сутінки, Михайло вивчав підступи до кулемета. Запам’ятовував кожен кущ, кожен горбочок, прикидав, де залишить полоненого, звідки поповзе уже сам. Особливу увагу привернула берізка, яка наче вибігла з лісу та й зупинилась, злякавшись власної сміливості,— біліла тонким, як у дівчини, станом. Вирішив залишити німця біля тієї берізки. Легше буде розшукати його в темряві.
Коли вже вертався потемки назад, позаду голосно тріснуло, зашипіло зміїно, і всі кущі, всі дерева довкола зарухались в яскравому світлі. Припавши до землі, Михайло завмер. Здавалося, що його помітили й пустили ракету. Світло холодно струмувало довкола, ламаючи кущі й дерева, і здавалось, що воно не погасне ніколи.
Й одразу ж задудонів кулемет. Довгою чергою, наче над вухом. І саме ця черга заспокоїла Михайла: пригадав, що німці завжди отак стріляють уночі. Про всяк випадок, наосліп. Кинуть ракету і — з кулемета.
Друга ракета, можна сказати, його дуже виручила: коли б не вона, він навряд чи й знайшов би потрібний окоп. Наткнувся на свого німця, коли вже зовсім утратив надію. Підважив, висадив на обвалений бруствер, поповз, тягнучи полоненого: тут, поруч з траншеєю, йти не наважувався. Поки доповз до берізки, зовсім вибився з сили.
Довго лежав, приходячи до тями: тіло боліло, наче пожоване. Знову злітали ракети, нещадно висвітлюючи весь простір довкола, бив кулемет, німець, який лежав поруч, весь час пробував звестись і мотав головою, обвитою бинтом. Михайло найбільше боявся, що бинт розв’яжеться і німець, виштовхнувши з рота кляп, закричить. В тому, що полонений кричатиме, він не сумнівався ніскільки.
Зняв із себе ремінь, пристебнув німця до берізки. Берізка одразу ж стала труситись, як у пропасниці.
Михайло лежав з годину, якщо не довше: чекав, поки вийде зміна. Повинен був мати вдосталь часу, щоб перебратись через траншею, проповзти попід дротами. А там, на лузі, він вже буде як удома.
Грюкнули двері, висвітлився квадратний отвір. Звідти вирвались голоси, музика, сміх. Виник чорний силует, ступив до траншеї й одразу ж розтанув у темряві. Йому щось весело гукнули вслід, він відповів так само весело: "Я! Я!" — зачинилися двері, і все потонуло в пітьмі. Михайло чув тільки відзвук чужої ходи та шурхіт одягу, що чіплявся боків траншеї.
Загомоніли коло кулемета, два ледь помітних шоломи похитались укупі, потім один з них поплив до бліндажа, другий лишився на місці. Зашипіла, злетівши, ракета, освітила і німця, і кулемет. Кулемет враз ожив, гострий вогник запульсував на кінчику дула, вогняні траси попливли повільно над лугом.
Пересвідчившись ще раз, що його німець надійно прив’язаний, Михайло поповз уперед. В правій руці тримав парабелум з досланим у патронник набоєм, в лівій — фінку. Автомат лишив коло берізки — автомат лише заважатиме.
Взяв фінку старшини, а не Валієва. Була гостра, як бритва, й на два пальці довша. Михайло ще ніколи не вбивав людини, тому здавалось, що валієвська не дістане до серця.
"Під ліву лопатку... Під ліву лопатку..." — твердив, наче урок, і дуже боявся, що переплутає ліву з правою. А треба ж, щоб німець і не писнув.
Повз, щоразу завмираючи, коли здавалось, що німець починає ворушитись. Ось невеликий горбочок, що він запам’ятав його іще з вечора. Звідси вже рукою подати.
Заліг, щоб хоч трохи заспокоїлося серце. Гупало так, що здавалось: здригається земля. В ніс йому ткнулись шовкові травинки, притулились, лащачись, запахли таким з дитинства милим і рідним, що Михайло аж схлипнув. Поводив щокою, тручись об траву, потім знову поповз.
Шолом німця тьмянів майже поруч.
Тепер треба лежати й чекати.
Переклав у ліву руку пістолет, а в праву взяв фінку. Одвернув її лезом од себе, щоб не порізатись. А погляд був пришитий до німця.
"Ну, давай же!.. Давай!.."
Німець нарешті підняв руку з ракетницею. Постріл, тонка ниточка сліду, що злетіла вогнисто до неба, сліпучо-яск-равий спалах вогню. Ракета зависла, з шипінням розливаючи сяйво, німець, перезарядивши ракетницю, поклав її поруч, взявся за кулемет. Юіацнув металево замок, він, певно, вставляв нову стрічку.
"Ну, давай же!.."
Вигнувшись широкою спиною, німець дав чергу. І Михайло, напружившись кожним м’язом, одірвавсь од землі. Одірвався й одразу ж упав: раптом здалося, що він не зможе збити фінкою німця. Німець закричить, і тоді все пропало. Кинувши фінку, Михайло перехопив у праву руку пістолет, прицілився, ловлячи на мушку голову,— голова раптом гойднулася й щезла. А коли Михайло, повівши пістолетом праворуч, знову впіймав німця на мушку, кулемет враз замовк.
Тепер стріляти не можна. Знов треба лежати й чекати, поки німець пустить чергову ракету.
Припавши до землі, Михайло благав у долі одного: щоб німцеві не спало на думку обернутись. Боячись промахнутися, підповз майже впритул. Завмер, прикипів очима до темної постаті.
І прогавив, бо знов одчинилися двері.
Здригнувся од голосу — майже над вухом:
— Йоганн!
— їх!
Повернув різко голову: яскравий сніп світла висвітлював іншого німця, простоволосого, в розхристаному на грудях мундирі. Він спитав щось у Йоганна, той у відповідь вибухнув довгою тирадою. "Спершу того, потім цього! — думав Михайло, щосили стискаючи пістолет.— Спершу того, потім цього". Серце гупало вже аж під горлом, пістолет підстрибував у руці, наче живий.
Ось той, що вийшов з бліндажа, повернувся в бік Михайла. Закам’янів. "Помітив!" Михайло похапцем прицілився у нього й одразу ж почув тихе шипіння. І коли зрозумів, що німець його не бачить, а робить оту справу, за якою і вийшов надвір, його обдало всього жаром. Обличчя вкрилося потом, млосна слабість огорнула тіло.
Впоравшись, німець спустився в бліндаж. Знов згустилась потривожена темрява, німець, що стояв біля кулемета, не ворушився, наче заснув. І Михайло, обернувшись до нього, завмер у терплячім чеканні.
І коли той випустив чергову ракету й ожив кулемет, Михайло швидко прицілився й вистрілив.
Німця кинуло наперед так, наче його щосили штовхнули в спину. Шолом злетів з голови, покотився донизу. Все ще не вірячи, що він поцілив, Михайло не опускав пістолета, поки німець осів у траншею. Лиш тоді метнувся назад здавалось, що минуло бозна-скільки ч^су й от-от надійде зміна. Підбіг до берізки й лише тут зрозумів, що його обидві руки порожні: фінка лишилась біля траншеї, а де подів парабелум, так і не міг пригадати. Та зараз було не до цього. Підхопив автомат, одв’язав німця, поволік.