— Ти, мабуть, здурів, Горицвіте, — відьми́н перехилився в кульбаці. — Мабуть, здурів, якщо міг подумати, що я тебе покину. Дай руку, вистрибуй на коня. Тут тобі нічого чекати, порому й так не дочекаєшся. Відвезу тебе до верхів'я ріки, пошукаємо човна чи плота.
— Нільфгаардці нас обступлять. Вони вже близько. Ти бачив тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдемо в низ ріки, в бік устя Іни.
— Перестань каркати. Проскочимо, побачиш. У низ ріки теж рушили юрби людей, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни, напевне, теж уже загарили. Їдемо вгору, проти течії, не бійся, переправлю тебе хоча б і на колоді.
— Той берег ледве видно!
— Не марудь. Я ж сказав, переправлю.
— А ти?
— Вистрибуй на коня. Побалакаємо в дорозі. Гей, до дідька, лише не з цим клунком! Чи ти хочеш, щоб Рибці хребет переломився?
— Це Рибка? Рибка була гніда, а ця каштанова.
— Кожен мій кінь зветься Рибкою. Ти про це добре знаєш і не заговорюй мені зуби. Кажу ж, геть того клунка. Що там у тебе, холера? Золото?
— Рукописи! Вірші! І трохи харчу…
— Вкинь у річку. Напишеш нові вірші. А харчем я з тобою поділюся.
Горицвіт скорчив жалібну міну, але довго не вагався, з розмахом жбурнув сакви до води. Вистрибнув на коня, покрутився, мостячись на в'юках, ухопився відьми́нові за пояс.
— В дорогу, в дорогу, — неспокійно підганяв. — Не гаймо часу, Геральте, ховаймось у ліси, перш ніж…
— Перестань, Горицвіте, бо твоя паніка вже передається Рибці.
— Не глузуй. Якби ти знав те, що я…
— Стули пельку, зараза. Їдьмо, я б хотів залагодити тобі переправу, доки не стемніло.
— Мені? А ти?
— В мене справи по цей бік ріки.
— Геральте, ти, мабуть, збожеволів. Чи тобі життя немиле? Які ще справи?
— А тобі що? Їду до Цинтри.
— До Цинтри? Цинтри вже немає.
— Що ти кажеш?
— Цинтри вже немає. Є згарище і купа руїн. Нільфгаардці…
— Злазь, Горицвіте.
— Що?
— Злазь! — відьми́н різко обернувся. Трубадур глянув на його обличчя і злетів з коня на землю, відступив на крок, спотикнувся.
Геральт повільно спішився. Перекинув вуздечку коню через голову, якусь мить нерішуче стояв, потім протер обличчя рукою і рукавиці. Сів на краю ями від вивернутого дерева, під розлогим кущем терника з криваво-червоними пагонами .
— Ходи сюди, Горицвіте, — сказав. — Сідай. І розкажи мені, що з Цинтрою. Все.
Поет сів.
— Нільфгаардці ввійшли туди через перевали, — почав він після хвилі мовчання. — Були їх тисячі. Оточили військо Цинтри в долині Марнадаль. Почалася битва, тривала цілий день, від світанку до смеркання. Цинтрійці трималися мужньо, але їх перебили. Король поліг, а тоді королева…
— Каланте.
— Так. Не допустила переполоху, не дозволила, щоб розбіглися, зібрала довкола себе і свого знамена всіх, кого зуміла, вони пробилися через кільце оточення, відступили за річку, в бік міста. Хто зумів.
— А Каланте?
— Зі жменькою лицарів обороняла переправу, прикривала відступ. Казали, що билася як муж, кидалася, мов шалена, у найбільший вир. Її скололи піками, коли атакувала нільфгаардську піхоту. Тяжко поранену, вивезли до міста. Що в тій баклазі, Геральте?
— Горілка. Хочеш?
— Звісно.
— Кажи. Кажи далі, Горицвіте. Все.
— Загалом, місто не оборонялося, облоги не було, не було кому стати на мурах. Залишки лицарів із родинами, вельможі та королева… Забарикадувалися в замку. Нільфгаардці здобули замок з маршу, їхні чарівники розвалили на дрібний мак браму й частину мурів. Оборонялась тільки цитадель, видно, зачарована, бо не піддалася нільфгаардському магові. Попри це, через чотири дні нільфгаардці вдерлися досередини. Нікого живого не знайшли. Нікого. Жінки вбили дітей, чоловіки вбили жінок і кинулись на мечі або ж… Що з тобою, Геральте?
— Кажи, Горицвіте.
— Або… як Каланте… Головою вниз, із зубців, з самої верхівки. Казали, просила, щоб її… Ніхто не хотів. Тож доповзла до зубців і… Головою вниз. Начебто з її тілом робили страшні речі. Я про це не хочу… Що з тобою?
— Нічого. Горицвіте… В Цинтрі була… Дівчинка. Внучка Каланте, десяти-одинадцяти років. Звалася Цирі. Ти щось про неї чув?
— Нічого. Але в місті та замку сталася страшна різанина і майже нікого живого не залишилось. А з тих, що обороняли цитадель, не вцілів ніхто, я ж казав. Більшість жінок і дітей зі значніших родин була саме там.
Відьми́н мовчав.
— Ця Каланте, — спитав Горицвіт. — Ти її знав?
— Знав.
— А дівчинку, про яку питав? Цирі?
— І її знав.
Від річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув галуззям, з галузок миготливою курявою полетіло листя. Осінь, подумав відьми́н, знову осінь.
Встав.
— Ти віриш у приречення, Горицвіте?
Трубадур здійняв голову, глянув на нього широко розплющеними очима.
— Чого ти питаєш?
— Відповідай.
— Ну… вірю.
— А знаєш, що самого приречення замало? Що потрібне щось більше?
— Не розумію, Геральте.
— Не ти один. Але так воно й є. Потрібне щось більше. Проблема в тому, що я… Я ніколи не довідаюся, що саме.
— Що з тобою, Геральте?
— Нічого, Горицвіте. Ходи, сідай. Їдьмо, шкода дня. Хто знає, скільки часу шукатимемо човна, а човен нам потрібен великий. Я ж Рибки не покину.
— Переправимося разом? — утішився поет.
— Так. По цей бік ріки мені вже нічого шукати.
IX
— Юрго!
— Злотолітко!
Бігла від брами, повіваючи звільненим з-під хустки волоссям, спотикаючись, скрикуючи. Юрга кинув повіддя челядникові, зістрибнув із воза, побіг назустріч, ухопив її за стан, сильно, підхопив із землі, закружляв, завертів.
— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!
— Юрго!
— Повернувся! Гей же, розчиняйте ворота! Господар повернувся! Ех, Злотолітко!
Вона була мокрою, пахла змилинами. Видно, прала. Поставив її на землю, але й тоді не відпустила його, учеплена, тремтяча, тепла.
— Веди додому, Злотолітко.
— Богове, ти повернувся… Я ночами не спала… Юрго… Ночами не спала…
— Повернувся. Ех, повернувся! І багато повернувся, Злотолітко. Бачиш воза? Гей, поганяй, заїжджай у ворота. Бачиш воза, Злотолітко? Досить добра везу, щоб…
— Юрго, що мені те добро, що той віз… Ти повернувся… Здоровий… Цілий…
— І кажу ж, багато повернувся. От побачиш.
— Юрго? А це хто? Той у чорній одежі? Богове, з мечем…
Купець озирнувся. Відьми́н спішився, відвернувшись, удавав, що поправляє попругу та в'юки. Не дивився на них, не підходив.