Кінь повільно наближався до воза. Юрга бачив, як легко та обережно переставляє він копита на перегнилих замшілих балках.
— Виходь, — сказав невидимий вершник. Юрга задзвенів зубами і втягнув голову в плечі. Кінь пирхнув, тупнув.
— Спокійно, Рибко, — промовив вершник. Юрга почув, як він ляснув коня по шиї. — Виходь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.
Купець зовсім не повірив запевненню незнайомця. Однак у його голосі було щось заспокійливе, а водночас інтригуюче, хоча голос зовсім не належав до тих, звучання яких могло б вважатися приємним. Юрга, бурмочучи молитви кільканадцяти богам нараз, обережно висунув голову з-під воза.
Вершник мав біле наче молоко волосся, стягнуте на чолі шкіряною перепаскою, та чорний вовняний плащ, що спадав на спину каштанової кобили. Не дивився на Юргу. Похилившись у кульбаці, придивлявся до колеса воза, яке аж по колодицю запалося між потріскані балки мосту. Раптом звів голову, провів по купцеві поглядом, з нерухомим обличчям приглянувся до хащів над краєм узвозу.
Юрга виліз, закліпав, протер носа хусткою, розмазуючи на обличчі дьоготь з колодиці колеса. Вершник уп'яв у нього очі, темні, примружені, проникливі, гострі як остя. Юрга мовчав.
— Удвох не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти сам їхав?
— Утрьох, — вистогнав Юрга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…
— Я їм не дивуюся, — промовив вершник, дивлячись під міст, на дно узвозу. — Зовсім не дивуюся. І вважаю, що тобі слід було б зробити те саме. Давно пора.
Юрга не став заглядати туди, куди дивився незнайомець. Не хотів бачити купу черепів, ребер та гомілкових костей, розкиданих серед каміння, виглядаючих з-під лопухів та кропиви, якими заросло дно пересохлої річки. Боявся, що досить буде одного погляду, досить буде ще раз глянути на чорні очні ямки, вищирені зуби та потріскані кості, щоб усе в ньому розтріскалося, щоби рештки розпачливої відваги утекли з нього, наче повітря з риб'ячого міхура. Щоб він побіг вгору гостинцем, давлячись від крику, так само, як візник і челядник нецілу годину тому.
— Чого ти чекаєш? — тихо спитав вершник, обертаючи коня. — Сутінків? Тоді буде запізно. Вони прийдуть по тебе, щойно стемніє. А, може, й раніше. Гайда, вистрибуй на коня, ззаду за мною. Забираємося звідси обидва і якнайшвидше.
— А віз, пане? — на весь голос завив Юрга, сам не знаючи, зі страху, з відчаю чи зі злості. — А товари? Цілий рік праці! Радше здохну. Не залииишу!
— Здається, ти ще не розумієш, куди тебе привела лиха година, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, витягаючи руку в напрямку огидного кладовища під мостом. — Не залишиш воза, кажеш? А я кажу, що як посутеніє, тебе навіть скарби короля Дезмода не порятують, а що там допіру твій задрипаний віз. До дідька, що на тебе найшло, щоб зрізати дорогу через це урочище? Чи ти не знаєш, що там завелося у воєнні часи?
Юрга покрутив головою на знак, що ні.
— Не знаєш, — кивнув головою незнайомець. — Але те, що лежить унизу, бачив? Складно його не помітити. Це ті, що зрізали дорогу. Кажеш, що не залишиш воза. А цікаво, що ж у тебе на тому возі?
Юрга не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати між версією "клоччя" та версією "старі черепки".
Але не виглядало, щоб відповідь особливо цікавила вершника. Він заспокоював каштанку, яка гризла вудило і трусила головою.
— Пане… — врешті промимрив купець. — Споможіть. Спорятуйте. До кінця життя вдячність… Не лишайте… Що захочете дам, чого тільки забажаєте… Порятуйте, пане!
Незнайомець, спершись обіруч на луці сідла, різко повернув до нього голову.
— Що ти сказав?
Юрга мовчав, роззявивши рота.
— Даси, чого забажаю? Повтори.
Юрга цямкнув, закрив рота і пожалкував, що не має бороди, в яку міг би собі наплювати. Голова йому йшла обертом від фантастичних припущень щодо нагороди, якої міг би зажадати дивний прибулець. Більшість, включаючи туди привілей щотижневого користання з його молодої дружини Злотолітки, все-таки не виглядала так страшно, як втрата воза, а вже напевно не так макабрично, як можливість спочити на дні яру в ролі ще одного побілілого скелета. Купецька вправність змусила його до блискавичних калькуляцій. Вершник, хоч не нагадував звичайного голодранця, волоцюги чи мародера, від яких після війни на дорогах аж роїлось, не міг також у жодному разі бути вельможею, комесом чи одним із тих пихатих лицарчуків, що були про себе високої думки і тішилися, обдираючи ближнього. Юрга оцінював його не на більше, ніж двадцять золотих. Однак торгова натура стримувала його від того, щоб назвати ціну. Отож обмежився белькотінням про "вдячність до гробу".
— Я питав, — спокійно сказав незнайомець, дочекавшись, доки купець замовкне, — чи даси мені те, чого зажадаю?
Виходу не було. Юрга ковтнув слину, похилив голову і ствердно кивнув. Незнайомець, усупереч його очікуванням, не засміявся зловісно, радше навпаки, не виглядало, щоби перемога в торгах особливо його втішила. Похилившись у сідлі, сплюнув до яру.
— Що я роблю, — похмуро сказав він. — Що ж це я роблю. Ну, гаразд. Спробую витягнути тебе з цього, хоч не знаю, чи все не завершиться фатально для нас обох. А, якщо вдасться, ти навзамін…
Юрга скорчився, ледь не плачучи.
— Даси мені те, — продекламував раптом вершник у чорному плащі, — що застанеш удома, повернувшись, а чого не сподіваєшся. Обіцяєш?
Юрга заячав і швидко закивав головою.
— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. Ще краще, — залазь знову під воза. Сонце зараз зайде.
Зіскочив із коня, скинув плаща. Юрга побачив, що незнайомець носить меча на спині та поясі, навкіс перекинутому через груди. Неясно йому згадалося, що чув уже про людей, які так носили зброю. Чорна, шкіряна куртка, сягаюча стегон, з довгими манжетами, які іскрилися від срібних нют, могла б указувати, що незнайомець походить з Новіграду чи його околиць, але мода на таку одіж дуже поширилася, особливо серед молодиків. Однак незнайомець молодиком не був.
Вершник, стягнувши в'юки з коня, відвернувся. На його грудях погойдувався округлий медальйон, підвішений на срібному ланцюжку. Під пахвою тримав невеличку ковану скриньку і довгастий пакунок, обкручений шкірою та ремінням.