— Гаразд, гаразд. Не будеш королевою. Станеш хом'яком і поселишся в норі.
— Неправда! Ти нічого не знаєш!
— Не пищи мені під вухом. І не забувай про ремінь!
— Я не буду королевою. Буду…
— Ну і? Ким?
— Це таємниця.
— Ах, так, таємниця. Чудово, — він підняв голову. — Що таке, Бренн?
Дріада, зупинившись, знизала плечима, глянула на небо.
— Стамілася, — м'яко сказала вона. — І ти певне стамівся, як ніс її, Гвинблейд. Тут спинімся. Зараз сцямнєє.
III
— Цирі?
— Ммм? — дівчинка потягнула носом, шелестячи гілками, на яких лежала.
— Тобі не холодно?
— Ні, — зітхнула вона. — Нині тепло. Вчора… Вчора я страшененько змерзла, ой.
— Цуд, — озвалася Бренн, розпускаючи реміння довгих м'яких черевиків. — Такая дробка, а такі кавалак лесу прайшла. І через чати прайшла, через млаку, через гушчу. Моцна, здорова, сильна. Направду падходзіць… Падходзіць нам.
Геральт швидко зиркнув на дріаду, на її очі, що блищали у напівтемряві. Бренн сперлася спиною об дерево, зняла опаску, ривком голови розпустила волосся.
— Вошла в Брокілон, — пробурмотіла, випереджаючи коментар. — Яна наша, Гвинблейд. Ідзем до Дуен Канель.
— Пані Ейтне вирішить, — терпко відповів він. Але знав, що Бренн мала рацію.
Жаль її, подумав, дивлячись на дівчинку, що вертілася на зеленій постелі. Таке рішуче гноменя. Де ж це я її бачив? Байдуже. Але жаль. Світ такий розлогий і такий гарний. А тепер її світом буде Брокілон, — аж до кінця її віку. Можливо, недовгого віку. Може, тільки до дня, коли вона впаде між папороть, серед крику та свистіння стріл, воюючи у цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, що приречені програти. Приречені. Раніше чи пізніше.
— Цирі?
— Ага?
— Де мешкають твої батьки?
— Я не маю батьків, — вона потягла носом. — Втонули у морі, ще як я маленькою була.
Отак, подумав, це багато що пояснює. Принцеса, дитя покійної принцівської пари. Хтозна, чи не третя донька після чотирьох синів. Титул, що насправді значить менше від титулу шамбеляна чи конюшого. Попелясте зеленооке щось, яке крутиться при дворі і яке слід якнайшвидше випхнути, видати заміж. Якнайшвидше, перш ніж дозріє і стане маленькою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, що легко може трапитися у спільній замковій спальні.
Її втеча відьми́на не дивувала. Він не раз зустрічав князівен, а то й королівен, які блукали з трупами мандрівних театрів і раділи, бо зуміли втекти від короля, вже спорохнявілого, але все ще спраглого мати нащадка. Бачив королівських синів, які воліли непевну долю найманця, аніж вибрану батьком кульгаву чи рябу королівну, засушена або ж сумнівна незайманість якої мала бути ціною союзу та династичного зв'язку.
Ліг біля дівчинки, накрив її своєю ковдрою.
— Спи, — сказав. — Спи, маленька сирітко.
— Ще чого! — відбуркнула вона. — Я принцеса, а не сирітка. І бабуся в мене є. Моя бабуся королева, ти собі не думай. Коли я їй скажу, що ти мене хотів ременем побити, вона тобі накаже голову відрізати, побачиш.
— Ой лелечки! Цирі, змилуйся!
— Ще чого!
— Адже ти добра дівчинка. Як відрізати голову, то це дуже болить. Правда, що ти нічого не скажеш?
— Скажу.
— Цирі.
— Скажу, скажу, скажу! Що, забоявся, ага?
— Ой лелечки. Знаєш, Цирі, як людині відріжуть голову, то від цього можна навіть померти.
— Смієшся?
— Хіба ж я смію?
— Ще забоїшся, побачиш. З моєю бабусею нема жартів, як тупне ногою, то найбільші вояки і лицарі падають на коліна, я сама бачила. А як хтось неслухняний, то шах-мах, і голови нема.
— Як я боюся! Цирі?
— Гм?
— Напевно, тобі відріжуть голову.
— Мені?
— Звісно. Це ж твоя бабуся королева умовилася про шлюб із Кістріном і вислала тебе до Вердену, до Настрога. Ти була неслухняною. Як тільки повернешся… Шах! І голови нема.
Дівчинка замовкла, навіть перестала вертітися. Він чув, як вона цмокає, кусаючи нижню губу зубками, як тягає закладеним носом.
— Неправда, — сказала. — Бабуся не дозволить відрізати мені голову, бо… Бо це ж моя бабуся, ні? Еее, щонайбільше дістану по…
— Ага, — засміявся Геральт. — З бабусею нема жартів? Вже бувала різка в роботі, так?
Цирі сердито пирхнула.
— Знаєш що? — сказав. — Розповімо твоїй бабусі, що я вже тебе відлупцював, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?
— Ти, певно, дурний! — Цирі звелася на ліктях, шелестячи галуззям. — Як бабуся почує, що ти мене побив, то зразу тобі відріжуть голову.
— Тобі що, таки жаль моєї голови?
Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.
— Геральте…
— Що, Цирі?
— Бабуся знає, що я мушу повернутися. Не можу бути ніякою княгинею, ані дружиною того дурного Кістріна. Я мушу повернутися, — і вже.
Мусиш, подумав він. Та, на жаль, це ні від тебе, ні від твоєї бабусі не залежить. Залежить лише від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати.
— Бабуся знає, — казала далі Цирі. — Бо я… Геральте, поклянися, що нікому не скажеш. Це страшна таємниця. Страшенесенька, кажу тобі. Клянися.
— Клянуся.
— Добре, скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. А мій тато був зачарований. Це все мені одна няня розказала, а як бабуся довідалася, то був страшний скандал. Бо я приречена. Обіцяна, знаєш?
— Кому обіцяна?
— Не знаю, — схвильовано сказала Цирі. — Але я приречена. Так няня казала. А бабуся сказала, що не дозволить, що швидше цей хорел… хорремий замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що хоч би що то було, а воно проти приречення не допоможе. От! А потім няня заплакала, а бабуся розкричалася. Бачиш? Я приречена. Не буду дружиною дурного Кістріна. Геральте?
— Спи, — він позіхнув так, аж щелепа затріщала. — Спи, Цирі.
— Розкажи мені казку.
— Що?
— Казку розкажи! — пирхнула вона. — Як же я засну без казки? Давай, розказуй!
— Та не знаю я, до сто копанок чортів, жодної казки. Спи.
— Не вигадуй. Знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі не розказував казок? З чого ти смієшся?
— Ні з чого. Щось згадав.
— Ага! Бачиш? Ну, розказуй.
— Що?
— Казку.
Він засміявся знову, підклав руку собі під голову, дивлячись на зорі, які поморгували з-за гілок над їхніми головами.
— Був собі колись . кіт — розпочав. — Такий звичайний смугастий мишолов. І одного разу пішов той кіт, сам-самісінький, в далеку мандрівку до страшного темного лісу. Йшов. Ішов. Ішов.