Мазепа

Сторінка 36 з 166

Лепкий Богдан

Трощинський вихопив в одного з волохів пістоль, але Кожухівський спіймав його руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, вистрелила, але куля не поранила нікого.

"Пане полковнику,— сказав,— пане полковнику, лишіть!"

Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір.

* * *

Кочубеїха далі стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ї зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.

В цей мент почуття людей було на її боці. Зневажено жінку генерального судді!

Невістка сиділа в колясі і за слізьми нічого не бачила й не чула. Що лиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.

Донька миргородського полковника привикла була до вважливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіянтів.

Дібравшися до тої лавки, на котрій сиділа Любов Хведорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зомлілу жінку понесли в двір.

За нею пішла й Любов Хведорівна, щоб відтирати.

Трощинський не виходив.

Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка. Наказ давав Кожухівський.

Вибачався перед Кочубеїхою.. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтієвича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б.

"Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтієвич не втікав,— з притиском зазначила Любов Хведорівна,— він по ділу поїхав".

"Куди?"

"Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!"

"Ваша милість, непотрібно хвилюються. Козацька річ — слухати наказів свого вождя".

"Невже ж він наказував Трощинському впиватися та ще питвом, котре ні йому, ні гетьманові не належить?"

Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Хведорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернулась до пам'яті, він наказав узяти добру карету та відвезти обидвох жінок у Диканьку.

Здалеку, так, щоб вони того не помітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставили варту, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували — у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.

На другий день уранці прибув посланець з наказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено забрати своє придане.

"Недаром,— гадала собі Кочубеїха,— Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє".

Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.

Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз наказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його двори. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з ціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою відправив у Батурин.

Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги.

Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих.

Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх.

Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху — зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а через тиждень пізніше — у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хворою тіткою Марією Хведорівною.

Їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою, з найманих, і московську. До Кочубеїхи не вільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі.

* * *

Рятунок від царя не надходив.

Кочубеїсі ставало моторошно.

Невже ж посланці не вручили листів?

Один мусив дійти, бо не було би цілої тієї історії.

А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи?

Жаліла, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло.

Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтієвича і цілу родину.

Якщо гетьман перехитрив царя — пропали вони!

ЩО ПОЧАТИ?

Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.

Він знав про ненависть Любові Хведоріени до гетьмана, про її каверзи та про хворобливе намагання знищити ненависного старого хитруна.

Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, потайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, руки цілував, щоб з гетьманом примирився,— не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього.

Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього.

Недоля зближувала їх.