Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускала небі.
"Хай, що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть".
"Несила, несила!"
"Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали".
"Татари загонами народ гонили у ясир".
"А Мазепа, гадаєте, що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає".
"Лютрам-бузувірам".
"Не хочемо, не приймаємося!"
"Послухай його маніхвестів, допоможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ".
"Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
"Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе".
"Не хочемо того, не приймаємося".
"Краще від православного царя".
"Краще! Краще!"
"До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші".
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
"Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора".
"Пора, пора..!"
"Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде".
"Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив".
"А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає".
"Через нього тисячі народу пропало, на його невинне пролита кров паде, на погибіль йому!"
"На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!"
"Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу".
"Відведім, відведім!" — ревів натовп.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржею вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми розюшених. людей. А з байраків, з боліт, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад. селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
"Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!"
"І без них проживемо!"
"На погибель їм!"
"На погибель".
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав численних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів. "Дайте ж чоловікові слова! — казали.— Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має".
Виліз на колоду і став заспокоювати народ.
Казав те, що й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
"Дукам, серебренникам, а не нам".
"Не будь дуків, не було б що і взяти в руки".
"Ой прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко".
"Та кінець пануванню вашому, пани!"
"Кінець нам, а ви гадаєте що? безконечні?" — питався хазяїн.
"Поки землі, поти нас,— відповідали.— А ви от що!" — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",— грозили.
"Поки зробите, послухайте правдивого слова".
"Не треба, не хочемо, не цікаві..."
"Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть".
"Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться".
"Треба!"
"Не треба!"
"Мус!"
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Іуду, що зрадив Христа".
"Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив".
"Але не вас і не Україну".
"Україна — це ми".
"А ми — ні? — питалися докірливо старші.— А ми — що?"
"Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопивці!"
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним терпіти кривду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як бідував, то з власної вини, бо гроша в кишені втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
"Підождіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
"То я аж такого сорому дочекався,— нарікав сивий дідусь з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий берег заглядали.— То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого нема у вас. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть".
"Як батьки дурні, то і вчити їх треба",— озвався хтось.
Дідусь мав синів і внуків у громаді.
Не втерпіли кривди. Затріщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.
"Карли — панам, проч із старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля нам!"
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловік у козацькому кунтуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.
"Чечельї Чечель!" — зашепотіло кругом.
Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на грище глядів.
Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня,— які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образиі Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніби це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силі і вартості тієї стихії, і не знаходив нічого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь і боролися за неї так хоробро, як тільки чоловік боротися може.
І почув він у душі своїй таку велику вдячність до отсих лицарів батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.