— Майже всі ці книжки Жан-П'єр дістав у нагороду за успіхи,— пояснив пан Бордас.— Усі нагороди в класі завжди дістає він.
Гійу попестив долонею спинку кожної книжки.
— Вибирай, що хочеш.
— Ой! "Таємничий острів"... Ви читали? — запитав Гійу, глянувши на вчителя. Очі його заблищали.
— У твої роки читав,— відповів учитель.— Але, щиро сказати, призабув. Здається, це щось на зразок "Робінзо-на"?
— Ні, це краще, ніж "Робінзон"! — палко вигукнув Гійу.
— А чим же краще?
Але при цьому запитанні, поставленому руба, хлопець знову сховався в свою шкаралупку. Погляд його став відсутній, майже тупий.
— А я думав, це продовження,— сказав, помовчавши, пан Бордас.
— Так, спершу треба прочитати "80 000 льє під водою" і "Діти капітана Гранта". Я не читав "80 000 льє під водою"... Але, знаєте, все одно зрозуміти можна. Тільки я пропускаю ті сторінки, де Сайрес Сміт виготовляє динаміт.
— А там, у "Таємничому острові", був якийсь чоловік, котрого знайшли інженерові супутники на сусідньому острові, чи не було?
— Був, був, Айртон. Значить, ви пам'ятаєте? Як добре йому Сайрес Сміт сказав: "Ти плачеш — значить, ти людина".
Не дивлячись на хлопця, пан Бордас зняв з полиці грубу книжку в червоній оправі й подав її Гійу.
— Нумо, знайди це місце. По-моєму, там був ще малюнок.
— Це кінець п'ятнадцятого розділу,— пояснив Гійу.
— А знаєш що, прочитай мені цю сторінку, я послухаю, так ніби я маленький.
Пан Бордас запалив гасничку і посадив Гійу біля столу, який Жан-П'єр облив колись чорнилом. Хлопець почав читати переривчастим голосом. Спершу учитель розрізняв тільки окремі слова. Він зумисне сів осторонь і майже не дихав, ніби боячись сполохати дику пташку. Але через кілька хвилин голос Гійу зміцнів. Очевидно, він забув, що його слухають.
— "Дійшовши до того місця, де височіли перші могутні лісові дерева, листя яких злегка колихалося од вітру, незнайомець з насолодою вдихнув різкий запах, що насичував повітря, і глибоке зітхання вихопилося з його грудей. Колоністи стояли позаду, готові схопити незнайомця при першій спробі втекти. І справді, бідолаха замалим було не кинувся в струмок, що відокремлював його від лісу; ноги його на мить напружились, як пружини... Але він одразу ступив крок назад і опустився на землю. Сльози покотилися з його очей. "О, ти плачеш,— вигукнув Сайрес Сміт,— значить, ти знову став людиною!"
— Як це прекрасно! — сказав пан Бордас.— Тепер я пригадую... Здається, на їхній острів напали пірати.
— Так, напали. Айртон перший помітив чорне вітрило... Хочете, я вам прочитаю?
Учитель відсунув стільця ще далі. Він міг би, він мав би дивуватися, слухаючи виразне читання хлопчика, якого всі вважали мало не кретином. Він міг би, він мав би радіти цьому новому завданню, яке взяв на себе, радіти, що в його владі врятувати цю маленьку, тріпотливу істоту. Та він прислухався не стільки до голосу дитини, скільки до сум'яття у власних думках. Він, сорокалітній мужчина в розквіті сил, сповнений бажань і думок, приречений навіки животіти тут, у цій школі, що притулилася край безлюдного шляху. Він усе розуміє, він правильно міркує про все, що надруковано в журналі, солодкий запах якого — друкарської фарби і клею — він вдихав з такою втіхою. Будь-яка журнальна дискусія була йому доступна і зрозуміла, хоча тут він міг говорити на такі теми тільки з одним паном Лусто. Леона, звісно, теж могла б зрозуміти багато чого, але вона воліла за краще оглушувати себе щоденною роботою. І чим ледачішим ставав її мозок, тим з більшим запалом віддавалася вона фізичній діяльності. Вона пишалася тим, що вечорами, напоравшись за день, ледь не засинає на стільці. Бувши від природи розумницею, вона часом жаліла чоловіка, усвідомлювала, що він страждає, але ж у них є Жан-П'єр, і він винагородить їх за всі злигодні. Вона вірила, що мужчина у віці Робера може довірити синові звершити те, чого не судилося звершити йому самому... Вона вірила в це!
Робер помітив, що Гійу дочитав розділ і зупинився.
— Читати далі?
— Ні, не треба,— сказав пан Бордас.— Відпочинь. А ти теж добре читаєш. Хочеш, я дам тобі додому якусь книжку Жан-П'єра?
Хлопець жваво схопився зі стільця і почав знову роздивлятися одну по одній книжки, читаючи упівголоса назви.
— А "Безрідний" цікаво?
— Жан-П'єр дуже любив цю книжку. А зараз він читає серйозніші речі.
— А ви думаєте, я зрозумію?
— Авжеж, зрозумієш! Бачиш-но, школа забирає у мене надто багато часу, і мені нема коли читати... Ти щовечора щось мені розповідатимеш, а я залюбки послухаю.
— Ну так, це ви навмисне кажете, для сміху...
Гійу підійшов до коминка. Він не відриваючись дивився на фотографію, прихилену до дзеркала: лицеїсти півколом стоять біля двох учителів у пенсне, на чиїх товстих колінах мало не лопають штани. Гійу запитав, чи є на фотографії Жан-П'єр.
— Є, у першому ряду, справа од учителя.
Гійу подумав, що, якби йому навіть не показали Жан-П'єра, він усе одно узнав би його. Серед безбарвних фізіономій його обличчя світилося. А може, це тільки так здавалося, бо Гійу стільки чув розповідей про Жан-П'єра. Вперше в житті дитина з такою увагою приглядалася до людського обличчя. Досі він міг годинами розглядати якусь картинку в книжці, вдивлятися в риси неіснуючого героя. І раптом він подумав, що цей хлопець з високим чолом і коротенькими кучериками, з твердою складкою між брів, що цей самий хлопець читав усі ці книжки, працював за цим столом, спав у цій постелі.
— Значить, це його власна кімната? І до нього не можна ввійти, якщо він не хоче?
Він, Гійу, був на самоті лише у вбиральні... Дощ уперто барабанив по даху. Як, мабуть, прекрасно жити тут, серед книг, у цьому тихому пристановищі, куди нема доступу стороннім. Але Жан-ГГєр не потребував ні тихого пристановища, ні покровительства, адже він був першим у класі з усіх предметів. Навіть за гімнастику він дістав нагороду, як сказав пан Бордас. Леона тихенько прочинила двері.
— За тобою мама прийшла, малий.
Гійу пішов слідом за вчителем, який ніс лампу, до подружньої спальні. Поль де Серне сушила біля вогню свої брудні туфлі. Як звичайно, вона весь вечір прошвендяла стежками.