Отцевська-матчина молитва зо дна моря виймае,
Од гріхів душу визволяе. На полі й на морі на поміч помагае.
Народна дума.
Мені частенько доводілось, клопотавшися ремонтом, кидатись туди-сюди по Вкраіні до кінських табунів.
По дорозі із Ромна до Прилуки, все було становлюся на ніч у селі К** на в'їзднім дворі знакомого мені козака, Тараса Самсоновича Коротая, діда розумного, письменного і добре собі заможного. Повиводивши дітей у люде, він поділив худобу свою, достаток добрий, зо-ставив собі тільки самий двір уйіздний і тихо доживав віку з своею дружиною, доброю та клопітною бабусею.
Тарас Самсонович доживав сьомого десятку літ, а ще бравий був, кремезний дідок, з поглядом бистрим, а волосся йому, біле як цвіт по садах, трохи до плечей не спадало. На виду здававсь через те ще свіжийший. Мар'яна Онупріевна, дружина його, весела, привітна, грубенька з стану бабуся, ходила по-міськи,—так, у каптанку, і зав'язувалась чорною габовою хусткою низько на лобі. Старі жили собі в любій згоді по старосвітському звичаю; у розмовах з собою бували одно одного по іменію і батькові, та усе на "ви", а не інако.
Старшій син вислуживсь на губерського секретаря, молодший в Ровенські купці записався, а дочка—то на панстві вже жила, за дворянином* Тарас Самсонович, чи то з похвалки він, чи так якось на жарт, а все було старшого дражнить Его Благородье, меньшого—Господа Купець, а дочку прозвав Німкенею.
—через те, мабуть, що вона у сукнях ходила, в модних уборах.
Старий був дуже гострий на язик,—важний з нього був гадула, охоту мав пореготать, а інколи й підсміяти кого, та все примовками смішними, і що бовкне на глум, ти бери собі на ум, а скажешь слово—на все в його найдеться приказка. Був у всіх на повазі і на ймовірности. Селяне в с варках і росправах не йшли до суддів і до зекського начальства, а все до його удавалися, і його вирік приймався без бэву і апеляціі. На що вже паничі судові, і ті його опасувались: не одного опентав він перед громадою і на чисту воду вивів. Більш двадцятка год служів за голову: гаразд
умів законів і доброго ладу доводив справам.
Господа Тараса Самсоновича ділилася скрізними сінцями на дві половини—одна оддавалася для пройізжачих під номері; у другій жив сам.
У мене душа раділа на порозі сього не бучного, але довелика чепурного, захистного житла. Гарно побілені стіни викрашалися обргэками загряничноі літографіі. Вишарований, вигебльований поміст лощив, як новий; замість лавок, розставлено стільці і канап під баевими клігчастими чохлами. В кутку, підь божничкою, на столі, окрім книжок церковних, лежали ще "Пісьмовнік" Курганова, "Проповді" Леванди, "Лєстніца на небо" і другі того ж розбору книжки, а з-під щотів дивилась здорова купа губернських відомостей; а божничка ж тоуквітчана васильками, канупером, аглицькою м'ятою,— так і розливалися з іх пахощі по покоях.
Од уйіздного двору одлягала широка левада з ставком, садком, городом, баштаном, а вкінець левади стояв фільварок з хазяйством Мар'яни Онупріевни: пасека, сбора і птишня для дробини, з кучками, чи то койцями,
Раз на сході серпня, з-ранку, коло одинадцятоі години, бричка моя стала під сим же в'йіздним дворцем, Тарас Самсонович сидів на лавочці біля дверей і дуже зрадів, мене побачивши,
— Занято, не приймаю!—гукнув. — Шукайте нншого під'йізду! На що се похоже—прийіхали не ночувать, а тільки попасувать?
— Пильне діло, Тарас Самсонович,—казав я, вилізаючи з брички. — Нужда закон переміняе.
— Ну, Бог з вами! на сей раз вибачаю; а в-друге, далебі, не пущу!
Я обняв старого і по-друзки з ним чмокнулись.
— Як же тебе Бог милуе?—питаю.
— Дякувать Богу—добре!... Навідали нас недавнечко наші. Господа Купець привозив жінку молоду показувати; а під той час і Його Благородіе з сімьею, і Німкеня з чоловіком нагодилась; спасибі ім, з тижден прогостювали, От було весело! За те ж, віри не даете, яка тепер нуда! Після ярмарку і торгу нема! Сам собі сижу, як бачите.
— А Мар'яна Онупріевна?
— Зовсім здуріла. Узяла до себе на розвагу онука. Бачте, не мала баба клопоту, та купила порося,—і возиться з ним, як кіт з оселедцем. Бавиться, граеться в коні. Сказано— старе, як мале. А він, собачий син, пудить стару без милости, що ій вже й так запал і шпат вкинулись! Он-он — подивіться: ну, не здуріла ж на старість?
Тарас Самсонович показав на Мар'яну Онупріевну, що саме вискочила з-за причілку. Хоч яка була вморена, хоч як задихалась, а голова набік, та звиваеться, як тая орчикова, стрибае та брикае; а жвавий хпопчик при здоровью, шостачок на года, тягнув й за пояски, пришпилені до капота.
— Боже милостивий!—казав далі Тарас Самсонович, хитаючи головою,—яке навісне серце у тих бабок! Та годі мордуваться!—грімнув дід,—подивіться лишень, якого гостя Бог нам послав!
Стара припинилась. Насипу дух зводила, так збігалась. Угледівши мене, затулила вид руками і миттю кинулась у двері. На порозі посіяла черевика,—аж плюхнувся на рундуці.
— Діду!—сказало хлоп'я, показуючи черевика:—кобила роскувалась!
Зареготались ми.
— От до чого дойіздивсь, собачий сину!—говорив старий, жалуючи онука, славненького хлопчину,—Озьми ж підкову, да бабу підкуй.
— Німкенін?—спитав я, гладючи хлопчика.
— Ні, се Його Благородія; таж і воно, як бачите, благородіе, собі, хоч таке, як за денежку пістолет; та все не наш брат мужик. Просимо милости до хати!
Переходивши сіни, ми чули дзвінкий голос Мар'яни Онупріевни, як вона опоряджала в пекарні, загадуючи наймичкам:—Ріж каплуна, запарюй тісто, біжи по раки, унеси масла з знімок!...
Тарас Самсонович приймав мене за гостя і ніколи не хотів плати за обід та попаси коней, а щоб не бути винним йому, я щоразу привозив гостинчика: книжечку, образочок, або цигарки:—на се він був здорово ласий і звав іх головешками. Той раз я привіз розмальовану літографовану картинку—штурму Варшави, та скринечку лихеньких цигарок. Старий любував картинку, та чогось усе стогнав і кулився, згадуючи, що я не зостануся в його ночувати.
— Не любі мені ваші подарунки й трохи,—говс-рив мені з жальом,—год не бачились, а зайіхали на часок; а мені б треба багацько з вами побалакать, та де що і росказати,—тепер нічого не почуете!