То було суворої зими 1929 року, коли на Поділлі повимерзали фруктові дерева, особливо волоські горіхи, сливи і абрикоси, виноград, деякі сорти яблунь і груш.
У хаті вікна були замуровані міцним морозом так, що навіть березневе сонце не могло пробитися крізь товстий шар льоду з снігом на шибках.
Я із старшим на пару років братиком Павлом розкошували на завжди теплій печі, тому нам нічні морози аж ніяк не були страшні. Лише вдень, коли брат йшов до школи, а я з такими ж ровесниками, як сам, ганяли санчата з снігової гірки, мороз невидимими пальцями щипав то за носа, то за вуха, то за руки. Та ми гуртом давали собі раду: один одному снігом розтирали задубілі місця, з усієї сили забивали замерзлі руки об плечі доти, поки кров знову не гнала тепло до самісіньких нігтів.
Того морозного ранку всі дерева і кущі були вкриті густим інеєм. Дрібні білі голочки поприлипали до найменших гілочок, прикрасили стебла засохлих бур'янів. І ті бур'яни ніби ожили в казці, стали кришталевими люстрами, неповторними сяючими вишивками, мережками, загадковими візерунками.
Я зліз з печі слідом за Павликом і почав вмиватися. Якраз увійшла мати, несучи оберемок сухих дров, і кинула їх під припічок. Здивовано глянула на мене, чогось усміхнулася, а потім так, між іншим, запитала:
– Куди, парубче, збираєшся?
– Діло є, – буркнув я у жменю з водою, від чого бризками намочив собі сорочку.
– Яке таке діло спозарання? – промовила мати, чаклуючи коло дров у печі, які ніяк не хотіли розгорятися.
– Хочу подивитися на іній у саду.
– Поки ти зберешся, то його й сліду не зостанеться, весь осипеться.
– А я за хлівом його зловлю, куди сонечко заглядає лише опівдні.
– Зараз поснідаєш з Павликом, а тоді й підеш милуватися інеєм, – подобрішала мати, бо розгорілося у печі. – І що з тебе буде, Миколко, коли виростеш і школу закінчиш?
– Поетом буду, матусю, як Тарас Григорович Шевченко!
– Дай Боже, дай Боже, щоб з тебе була така славна людина, як Тарас Григорович. Більшого у Бога не прошу. Лише хай обминає тебе, сину, лиха доля, яка спіткала колись нашого поета і пророка.
Та мене того ранку не іній цікавив, я вже не раз його обтрушував з яблунь і кущів, приглядався до тоненьких білих голочок. Хотів побачити, як будуть висилати у страшний Сибір cім'ю дядька Федора за те, що він якийсь куркуль. А жив дядько Федір на нашій таки вулиці, недалеко від снігової гірки, яку допомагав дітям насипати. До пізнього вечора працювали і старші сини дядька Федора – Грицько і Сянько. Гірка вийшла і висока, і широка. Такої, мабуть, не побачиш у всій Могилівці.
Ми, хлопчики і дівчатка, з нашої довгезної вулиці дуже любили дядька Федора. Він був гарний лицем, карі очі світилися, як у юнака. Чорні брови, такі ж вуса і чуприна, повні червоні щоки і м'ясисті губи ніби кликали до себе. Він був добрий і щедрий. Коли ми у нього колядували, то насипав нам у торбину повно яблук і горіхів, смачних сухариків і пиріжків, ще й кожного обдарував грошима. То хіба такого куркуля треба висилати у чужий далекий Сибір, щоб чужинцям попадали щедрі подарунки?
У дядька Федора було чотири хлопці і стільки ж дівчат. З нами іноді гралася чорноока Надя. Вона була молодшою від мене щось на два роки, а тому я, як старший роками, завжди намагався покатати її на санчатах, а влітку якось на вулиці відігнав од неї здоровенного індика, який чогось розгнівався на малу і шарпав її за червоне платтячко. А може, йому червоний колір не сподобався?
Вчора на ковзанці старші дівчатка казали, що Надю заберуть до себе сусіди, у яких нема дітей. І дівчинка буде їм за доньку. А найменшенький Вітя, якому ще й року нема від роду, поїде з батьками у той страшний зимовий Сибір. Сибір – це така велика в'язниця з глибокими снігами і такими міцними морозами, що там на льоту замерзають птахи. А ще дід Юхим казав, що у тому Сибіру багато лісів, де водяться ведмеді, дикі кабани, вовки і ще різні страшні звірі. Ось туди, комнезами і комуністи з комсомольцями і звозять таких куркулів, як дядько Федір, щоб вони там позамерзали, щоб їх поїли дикі звірі.
А ще у дядька Федора є прадід Семен і дід Митрофан, каліка, без однієї ноги. Вони обидва уже не страшні тутешнім сільрадівцям і тому не підходять для Сибіру. Їх забрали далекі родичі, щоб у них діди доживали віку.
Нині рано сім'ю дядька Федора мають вивозити у той страшний Сибір. Тому я, схопивши санчата, потяг їх до снігової гірки, звідки, як на долоні, було видно всеньке тепер голе подвір'я куркуля. А голе подвір'я тому, що вже нема ні хліва, ні комори, ні стодоли, ні пошурів, а лише червоніє з сорому випаленою цеглою недобудована хата, вкрита ще свіжими житніми сніпками. Це односельчани розорили споконвічне гніздо дядька Федора, його колись затишне, зразкове господарство. Так усі говорять у хаті.
На подвір'ї чекали двоє саней. Зібрався гурт сусідів, наче на похорон. Якісь дядьки винесли кілька клунків і поклали на солому, що була на санях. Вийшли з хати два міліціонери і голова сільради Поховайло. Слідом за ними проінеєве повітря роздерли дикі зойки Федорихи, яку вели під руки дві жінки:
– Ой, людоньки-и-и! За що ж ви нас виганяєте з рідної хатоньки-и-и наче злодіїв кривавих? Виганяєте з рідного села-а-а? За що-о-о?? Чи ми когось обікрали-и-и? Чи когось обдурили-и-и? Чи когось оббрехали? Чи когось облаяли? Чи я, чи Федір, чи мої батьки, діди і прадіди, чи мої діти комусь зло заподіяли?! То скажіть, людоньки-и-и!!! За що ж ви нас розорили, як розбійників і злодюг найстрашніших у чужий далекий край, у холодний Сибір засилаєте??? Висилаєте на вірну смерть, на погибель! За що-о-о, за що-о-о, людоньки-и-и??!
Жінка на хвильку ніби вдавилася морозяним повітрям чи сльозами, які за ці пекельні дні-страждання проклали глибокі борозни по обидва боки носа, як знову заголосила:
– Ой, Боженьку, Боже, за що нас так тяжко караєш? За які гріхи? Може, за те, що день і ніч працювали, не знали спочинку, ні самі, ні наші батьки, ні наші дітоньки? Ой, Боженьку, Боже!
То що з нами буде у тому сніговому Сибіру? У тій далекій кацапії? То вже навік ми пропали, то вже не побачимо тебе, наша люба Україно...