— Від різника.
— Є документи?
— Є.
— Покажи.
Мацюсь з невинним виглядом показує ковбасу,
— Дурень. Це ковбаса. Покажи посвідчення.
— Мій хазяїн такого зроду не коптив.
— Хай іде: що з дурнем патякати.
Минув Мацюсь дві вулиці — знову патруль.
— Паспорт, метрика чи який інший документ.
— Дайте, панове, спокій: я поспішаю. Хазяїн ресторану чекає.
Та бачить Мацюсь, що це не жарти. І далі вже обережніше, глухими вулицями прямує за місто.
— Стій!
Мацюсь навіть не здригнувсь: іде далі.
— Стій, стрілятиму!..
Мацюсь іде далі. Солдат стріляє в повітря — Мацюсь не звертає уваги.
— Ах ти, волоцюго, то ти глузуєш з поліції?
Мацюсь показує на мигах, що він глухий.
— Відпустити його, чи що? Глухий як пень. Навіть пострілу не почув.
— Мене це не обходить, наказали заарештовувати, то треба заарештовувати. Нікого не приведемо — нас іще запідозрять. А може, цей телепень прикидається. Може, він несе крадене?
Бачить Мацюсь, що йому непереливки. Треба тікати. І треба захопити трохи провізії, бо доведеться кілька днів ховатися від людей.
Ідуть вони. Солдати розмовляють між собою:
— Диво дивне. Втік Мацюсь з безлюдного острова, а його шукають тут. Аби тільки людей дратувати.
Дорогою солдати затримали ще двох хлопців. Ті просяться, лементують, а солдати ще дужче сердяться. Рушили далі. Троє хлопців попереду, солдати за ними; а за Мацюсевим кошиком чотири собаки біжать. Дуже багато голодних псів бігало тоді по околицях столиці.
І ось тоді Мацюсь виймає з кошика в'язку сардельок, закидає їх собі на шию, прив'язавши кінець в'язки до пояса, в кожну руку бере по кільцю ковбаси, кошик шпурляє вбік — і навтікача.
— Хапай, лови!
Мацюсь біжить попереду, за ним мчать собаки, а за собаками — солдат. Другий солдат лишився з хлопцями.
Кинув солдат карабіна й вже майже наздоганяє Мацюся. Але Мацюсь раптом бух ковбасу на землю. Збилися над поживою собаки, солдат перечепився через них і заорав носом землю.
Мацюсь перескочив через паркан, пробіг одне, друге подвір'я. Дивиться: сад, а в саду повно дітей. Малі, старші, хлопці, дівчата. В глибині саду будинок, хвіртку відчинено, а коло хвіртки сторожка, за якою ростуть кущі. Нараз пролунав дзвоник. Діти біжать до будинку. Мабуть, це школа. Присів Мацюсь у кущах і роздивляється навсебіч, де б це заховати запаси їжі.
Розділ восьмий
— Це сирітський будинок, а не школа. В школі лише вчаться, а ми тут і живемо. Мого батька вбито на війні, твого, мабуть, теж. Щоб потрапити сюди, треба написати заяву. Поки приймуть, багато часу мине. Але я тобі раджу: зоставайся просто так. Ніхто не помітить. Раніше в усіх було однакове вбрання, а після війни все змінилося. Кожний робить те, що хоче.
— Але ж діти пізнають, що я новенький,— каже Мацюсь.
— То байдуже. Старшим роздамо сардельки, щоб мовчали, а малюки боятимуться. Мусять нас слухати, бо інакше — в зуби і край. Зрештою, коли хочеш, можеш поки що сидіти в кущах. Я пораджуся з нашою спілкою.
— У вас є спілка? — зрадів Мацюсь.
— Яка там спілка. Тільки так називається. Кажу тобі: ніякого порядку нема. Що кому заманеться, те й роблять. Розповів би тобі щось, та ти не викажеш? Ми називаємося Спілкою Зеленого прапора. Наш ватажок — тільки пам'ятай, що це таємниця,— наш ватажок — Мацюсь. Ми хочемо викрасти Мацюся з безлюдного острова. Отож знай: якщо комусь хоч слово скажеш, тобі буде непереливки. Це наша найпотаємніша спілка.
Пролунав дзвоник.
— Посидь тут трохи, мені треба на уроки. Перевіряють на першому уроці, а там уже можна не сидіти. Ну, бувай! За годину повернусь. На ось шматок хліба.
З'їв Мацюсь хліб, дві сардельки, сидить у кущах і міркує собі. Аж тут раптом ввалюється до саду поліція.
"Буде обшук".
Але ні. Це привели з в'язниці близько сотні хлопців, заарештованих на різних вулицях. Батьки їхні обурилися, пішли до в'язниці, зчинили такий галас, що тільки тримайся!
— Не хочемо, щоб діти наші разом із злодіями сиділи.
Отож і привели хлопців з в'язниці сюди, до сирітського будинку.
Вибіг у сад огрядний панок, руками розмахує, сердиться, кричить:
— Чому не попередили? Де я їх поселю? Ані мисочок, ані склянок нема для них. Де вони спатимуть?
— Ми нічого не знаємо,— відповідають стражники,— Нам наказали, і ми виконуєм.
І вони пішли з саду.
Діти з сирітського будинку повибігали в сад. Тепер уже ніхто нічого не добере. Принесли два столи, почали записувати, як чиє ім'я й де хто живе.
— Я син адвоката.
— Моя мама артистка.
— Мій тато іноземний посол.
Раптом заїжджає на подвір'я автомобіль.
— О, мій тато приїхав.
Іноземний посол починає гримати на огрядного панка.
— Яке ви мали право? Що це за порядки?
А тут поліція приводить близько сорока нових в'язнів.
— Віддайте мені мою дитину! — кричить дружина іноземного посла.
До саду вривається ціла юрма батьків. Плач, крик, нарікання.
"Тепер можна вийти з кущів,— подумав Мацюсь.— Якщо поліція у такий спосіб ловить злочинців, то дивно, як взагалі вона може когось піймати. Тепер я в безпеці".
І Мацюсь так посмілішав, що протовпився аж до самісінького столика, біля якого стояв огрядний панок і намагався заспокоїти батьків:
— Шановні батьки й матері, я директор сирітського будинку, а не начальник в'язниці. Для мене все це дуже прикра несподіванка. Я, пробачте, вчений вихователь, автор наукових книжок про дітей. Я видав книжку під назвою "365 способів навчити дітей не галасувати". Написав другу книжку: "Що краще: ґудзики бляшані чи рогові?" Моя третя педагогічна книжка має назву: "Розведення свиней в інтернатах". Адже треба вам знати, що там, де багато дітей, залишається чимало недоїдків і помий. А все це не повинно пропадати марно. В моєму інтернаті найкволіше поросятко стає гладкою свинею. Я удостоєний двох срібних медалей. Тільки гляну на дитину, зразу бачу, чого вона варта. Пізнаю з обличчя, з очей, з усього. От гляньте, будь ласка, на цю дівчинку...
І директор показав на Мацюся, що стояв біля столу.
— Гляньте на її ніжне обличчя й розумні оченята. Вона в нас недавно, але я знаю про неї все; у неї нема від мене таємниць. Я читаю кожну її думку.
Коли батьки переконалися, що їхні діти не в тюрмі, а під наглядом ученого вихователя, то заспокоїлись і розійшлися по домівках. Лише іноземний посол подзвонив до префекта поліції і домігся дозволу забрати свого сина.