— Слухай, Фелеку, ми трохи поспішили. Пам'ятаєш: я хотів зачекати. Я мушу пояснити тобі дещо.
І Мацюсь розказав, як у нього вийшло з шоколадом.
— Королі не можуть робити все, що їм заманеться.
— Воно то так, ваша королівська величність...
— Слухай, Фелеку, називай мене на ім'я. Адже ми разом воювали, завдяки тобі я вирвався з полону.
Порадившись, вони вирішили, що віч-на-віч називатимуть один одного так, як їх кликали на фронті.
— Гаразд, Валигоро.
— Гаразд, Вирвидубе.
Тепер уже легше було Мацюсеві забрати у Фелека той злощасний документ.
— Я дам тобі за цей папір ковзани, дві битки, альбом з марками, збільшувальне скло й магніт.
— А старий знову мене відлупцює.
— Справді, мій Фелеку, будь терплячим, сам бачиш, що королі не все можуть отак відразу. Королі мусять прислухатися до закону.
— А що це таке?
— Я сам ще добре не знаю. Це якісь книжки чи щось таке...
— Еге ж,— зітхнув Фелек,— коли ти весь час на засіданнях, то потроху вчишся всьому, а я що...
— Не турбуйся, мій любий Фелеку, побачиш, усе буде гаразд. Якщо я можу роздати п'яти мільйонам дітей шоколад, то й для тебе зможу зробити чимало хорошого. Тільки це має бути згідно з законом. Ти зовсім не знаєш, як я довго тепер не можу заснути звечора. Лежу, лежу і все думаю. І мучусь, як його так зробити, щоб усім було добре.
— Я не розумію,— сказав Фелек,— навіщо ти думаєш про всіх? Я б наказав зробити собі в парку гойдалки, карусель з музикою...
— Бачиш, Фелеку, ти не король, тому цього і не розумієш. Гаразд, хай буде карусель, але не одна. Я на найближчій нараді скажу, щоб в усіх школах влаштували гойдалки й каруселі з музикою.
— І кеглі, і тир.
— Ну от, бачиш...
Розділ сімнадцятий
Як тільки міністри вийшли з в'язниці, то відразу ж подалися до кондитерської пити каву з сметанкою та їсти тістечка з кремом. Хоч вони й дістали свободу, але вигляд мали невеселий. Тепер міністри знали — з Мацюсем їм буде нелегко.
— Передусім треба позичити гроші.
— А чи не можна надрукувати нові асигнації?
— Зараз не можна, бо ми надрукували їх забагато під час війни. Доведеться трохи почекати.
— Еге, жди тут, коли треба стільки платити.
— Отож я й кажу, що ми змушені позичити в іноземних королів.
З'їли міністри по чотири тістечка з кремом, випили каву з сметанкою й пішли додому.
Наступного дня старший міністр прибув до короля на аудієнцію й сказав, що необхідно позичити чимало грошей у багатих королів. Це страшенно важкий захід, бо доведеться написати іноземним королям дуже розумне послання, і тому міністри щодня збиратимуться на дві наради.
— Гаразд,— згодився Мацюсь.— Ви радьтеся, а я відсьогодні почну брати уроки в мого капітана.
Приїхав військовий міністр з капітаном. Мацюсь тепло з ним привітався й навіть запитав, чи не можна надати йому звання майора. Та виявилося, що не можна, бо капітан ще недавно мав чин поручика, тобто був надто молодий.
— Ви навчатимете мене всьому, а іноземний вихователь лише іноземним мовам.
І Мацюсь почав учитися так охоче, що навіть забув про забавки. Капітан мешкав далеко, тому Мацюсь запропонував йому разом з родиною оселитися в палаці. В капітана був син Стасек і дочка Геленка. Вони разом навчалися й разом гралися. Приходив на уроки й Фелек, але він багато прогулював, бо не дуже любив учитися.
Тепер Мацюсь ходив на наради лише зрідка.
— Шкода часу,— казав він,— нудно, і не дуже я в них тямлю.
У королівський сад залюбки приходили діти. Фелеків батько, який до вступу в армію був теслею, змайстрував гойдалку, і вони то гойдалися, то грали в квача або в м'яча чи в пожежників, то каталися на човнах по королівському ставку, то ловили рибу. Королівський садівник був невдоволений такими порядками і ходив скаржитись у палацове управління. Через необережність було розбито кілька шибок, проте ніхто нічого не міг сказати, бо Мацюсь був тепер королем-реформатором і запроваджував нові порядки.
Так, наприклад, наказали грубникові поставити на осінь у тронному залі грубку: Мацюсь заявив, що не бажає мерзнути під час аудієнцій. Коли йшов дощ, гралися в кімнатах. Лакеї сердилися, що хлопчаки бруднять підлогу і її доводиться весь час підмітати й натирати. Але тому, що тепер менше зверталося уваги на те, чи всі ґудзики в лакеїв застебнуті, вони мали більше часу. Та, зрештою, раніше вони дуже нудьгували, бо в палаці завжди було тихо, як у могилі. Тепер же тут панували сміх, біганина, забавки, в яких нерідко брав участь веселий капітан, а часом навіть і старий лікар розходився так, що починав разом з ними танцювати або скакати через мотузку. Отоді-то вже справді було смішно.
Фелеків батько після гойдалки змайстрував дітям візок, але через те, що в нього було лише троє коліс, візок цей часто перевертався. Проте це не біда. Так навіть веселіше.
Шоколад дітям у столиці роздавали так: учнів вивели з усіх шкіл і поставили в два ряди на тротуарах, а посередині вулиці їхали солдати в грузовиках і давали кожному порцію. Після того Мацюсь проїздив вулицями, діти їли шоколад, посміхалися й кричали:
— Хай живе король Мацюсь!
І Мацюсь раз у раз підводився, посилав дітям поцілунки рукою, вимахував капелюхом чи хусткою і навмисне багато рухався, посміхався, крутив руками й головою, щоб не подумали, бува, ніби їх знову обдурюють і возять фарфорову ляльку. Та де там! Адже всі добре знали, що це справжній Мацюсь. Крім дітей, на вулиці висипали батьки й матері, задоволені з того, що діти тепер краще вчаться, бо ж знають, що король їх любить і не забуває про них.
До цього свята міністр освіти додав ще й від себе сюрприз — вихованих і старанних учнів нагороджували квитками в театр. І ввечері Мацюсь, капітан, Фелек, Геленка й Стасек зайняли королівську ложу, а весь театр заповнили діти. Коли Мацюсь з'явився в ложі, оркестр заграв гімн. Усі підвелись, і Мацюсь став струнко, бо так вимагав етикет. Діти весь вечір бачили свого короля, і тільки їх засмучувало те, що він був хоч і у військовому мундирі, проте без корони.
Міністрів на виставах не було. Вони все ще закінчували складати листа про іноземну позичку і не мали вільного часу. Лише міністр освіти прибіг на кілька хвилин і, задоволений, сказав: