Мати

Сторінка 7 з 7

Бердник Олесь

Нам допомогли поставити нову хату. Забувалися давні болі. Відкотилася в минуле пам'ять про війну. Нові діти не знали її темного лиця. Відбудувалися села. Потяглася молодь до міста — вчитися, шукати нових шляхів.

Я скінчив школу. Ти мене вирядила в армію. Лишилася одна-однісінька, як палець. Але в листах не жалілася, не плакала. Терпіла. І я інколи заздрив тобі — може, не тобі, а твоїй дивовижній мужності. Ви, матері, мужніші за синів своїх, хоч і не знаєте про це...

Вічне горіння. Муки. Любов. Щоденне хвилювання — чи нагодована дитина, чи одягнена, чи чиста, чи вдоволена, чи не зобижена, чи не хвора? І все — не для себе! І все — для дитини! Ні, такого подвигу не знають сини. Силою матерів тримається наш світ!..

Я пішов у авіашколу. Став льотчиком. Мені припала до серця орлина професія. В надзвуковому польоті людина переходила в якийсь небувалий ритм буття. Кожного разу я ніби народжувався вдруге, втрете, всоте!

Тоді почали писати про майбутні космічні польоти. Я захоплено читав такі книжки, журнали. Мріяв, сподівався, що той час незабаром. Але навіть найсміливіші здивувалися, коли декому з льотчиків запропонували перейти в Космоцентр. Я підійшов одразу — і по здоров'ю, і по знаннях, і по великій охоті.

Перший раз я літав по круговій орбіті. Це не було сенсацією, бо до мене вже літало сотні людей. Другий політ мені судилося здійснити до Місяця.

Я стояв на широкому хвилястому плато. Під ногами ламалася хрумка плівка, припорошена пилом. Над головою сяяла гігантська водяниста куля серед зірок. Земля. Було дивно і моторошно. Крізь туманну плівку хмар я розпізнавав обриси материків. І кожен з них простягався на тисячі кілометрів. А я їх вміщав одночасно — в одному погляді — неосяжні простори планети і мільярди людей.

Я розглядів Чорне море, ниточку Дніпра. Згадав тебе, Матусю. І збагнув, що це ж твої руки підняли мене на таку височінь! Твої і батькові. Руки простих, не відомих нікому людей. Якби не ти — я б не став тим, ким є нині. Якби не праця і вміння тисяч і тисяч скромних трударів — ноги космонавтів не ступали б на поверхню далеких світів.

Ми повернулися на Землю. Планета вшанувала нас. На трибуні перед людьми була й ти, Мамо. Присоромлена, приголомшена, зніяковіла. Ти все ховалася за мою спину, шепотіла:

— Ну хай ти герой... А я, мене за віщо?

Було і є за віщо, Мати!

Адже недарма називаємо Природу — Матір'ю?!

І Вітчизні, землі рідній, належить це чарівне ім'я — Мати.

Бо немає в світі, у всій неосяжності любішого, чистішого, героїчнішого поняття, як Мати.

Мудреці Сходу говорять: "Коли навіть найвищого Учителя людства народжує Мати, як же не схилятися перед тобою, Мати?"

Скрізь і всюди — твоя рука.

Ти породила мене, навчила, виплекала, захистила в біді. Ти — це я, я — це ти! І летить у далекі світи воля твоя, втілена в мене, любов твоя і мудрість, прийнята в серце моє!

Хай гімном небесним пролунає слава твоя.

Дивовижне явище — Мати. Таємнича суть — Мати.

Любов твоя — єдине божество, що є на Землі і в безмірі світів — зримих та незримих. Тобі — володарко нашого народження й змужніння, дитинства й здійснення прагнень — тобі складаємо подяку за дарунок життя, за муки святі, що ти переносиш в ім'я дітей своїх, за жертву несказанну, яка лягає основою буття.

Тебе, володарко світу, підносимо, як стяг любові, понад усіма межами умовностей і традицій. Тобою — Мати — об'єднуємось понад розділеннями рас, націй та світоглядів. Ти — в міріадах форм. Ти — єдина.

Бачу тебе всюди — в ніжному сяйві очей дівочих, у ласкавому шепотінні беріз, у цноті гірських прохолодних снігів, у таємничому мерехтінні зоряного неба, в дивному ароматі квітів...

А найпаче бачу тебе в людських матерях. Струджену, мовчазну, терплячу, непомітну, вічнодіючу.

Судять тебе по твоєму убранні, по словах твоїх, по мові та руках. Але хіба то ти? Хіба ти така, як здається байдужому або неуважному погляду? О ні, ти не така!

Як зернятко невеличке, непомітне породжує велетня-дерево, як жменя жита засіває лан, як атом несе космічну лавину енергії, так і ти — Мати, закривши обличчя та суть свою, даєш синам силу і міць проходити тяжкі шляхи життя і відкривати двері великої Таємниці.

Такою я бачу тебе.

Такий образ — вірно і з любов'ю — понесу до далеких світів...