І прикусив язика: чи не ляпнув зайвого чогось при сторонніх. Але це не було таємницею.
— Так, у Парижі,— сказала Мирослава. І одразу ж цілковито змінилася — стала серйозною і засмученою.— Ну, а з ваших вітробалчан багато вже вернулось?
Артем розповів, 'ідо декого ще тоді, у дев'ятсот шостому році випустили з тюрми. П'ятеро відсиділи, хто — рік, хто — два. А трьох і досі нема. Один на каторзі, за те, що убив станового тоді...
Артем замовк і замислився. Пригадався йому старий Невкипілий, батько Тимохи, це ж він тоді — гирькою станового. За те, що той йому щодня, протягом більше місяця, пику бив. Гарасим Муха розказував... Раптом очутився. Всі за столом мовчали. Почуваючи себе винувато, Артем перевів мову на інше:
— А у вас це саме жнива. Іспити. Ну, а тоді ж куди? Мирослава сказала, що хоче вчитися на лікаря.
— Ой, Славко,— засміялась одна з подруг.— Хоч не сміши! Який же з тебе лікар? Та ти ж мерців боїшся — аж трусишся. Від трупного смороду непритомнієш.
— Ото й добре,— сказав батько,— краще старатися буде хворих лікувати, щоб менше їх помирало.
— Завели розмову! За чаєм! — невдоволено сказала мати. Але потім сама ж і продовжила її:— А справді, Славонько, що тобі — світ зійшовся на тому? Вибирала б ти діло по собі.
— Дарма!— У Мирослави брови ледь-ледь похмурились.— Буде й це діло по мені. Хочу бути лікарем і буду. А щодо мерців... Це я переборю в собі!
Так у розмові непомітно й минув вечір. Подруги вже не раз нагадували Мирославі про фізику на післязавтра. Дівчина все відмахувалась од них. І врешті запропонувала: беручи до уваги деякі обставини, перенести заняття на завтра, на ранок. Ті погодились.
— Тільки ж глядіть мені, дівчата, о сьомій бути обом тут. За оцим самим столиком. О сьомій нуль, нуль.
Батьки зайшли до будинку. Митько посидів ще трохи і попрощався з Артемом (сказав той, що ночувати піде на заїжджий двір, бо рано мають від'їздити) — і пішов.
Артем з Мирославою залишилися вдвох.
— Так куди ж ви, Артеме, думаете з своєї Вітрової Балки?— після паузи спитала дівчина.
Артем відповів, що не знає ще напевно куди. Та цього року, мабуть, і не вдасться: восени Остапові призиватись. Доведеться хоч зиму побути вдома. А тоді — прощай, Вітрова Балка.
Помовчали.
— Ну, а за цей рік,— перша озвалась Мирослава,— я думаю, у Славгороді ще побуваєте? Дорогу знаєте тепер.
— Знаю.
— Митько мені сказав, що ви хочете з літератури що-небудь.
— Дуже хочу!— Артем спалахнув і, помовчавши, додав:— Можете бути, Мирославо, цілком спокійні.
— Я спокійна,— сказала дівчина.— Я вірю вам, Артеме.— І пішла в будинок. А хвилин через кілька вернулась із невеличким пакуночком.— Я вам трошки дам. А як прочитаєте, привезете це, одержите свіжої.
— От спасибі!
Мирослава провела його за ворота. Подала руку. Лице її в місячному сяйві бліде й наче стомлене.
— Прощавайте!— сказав Артем.
— До побачення,— ледь-ледь усміхнувшись, поправила його Мирослава.— До побачення, товаришу Артем!— і так це її слово "товаришу" аж у серці віддалось. Розчулений тиснув руку їй, а тільки й сказав:
— Побачимось. Спасибі!
Потім ішов по вулиці, уже порожній і лункій (мабуть, за північ було), збуджений, виразніш, як ніколи, відчуваючи в собі силу й завзяття. І щось іще нове, од чого в серці якось було незвично приємно, аж ніби терпло. На постоялому, як підійшов до гарби, підводчик кинувся злякано. "Думав, ракло!" Спитався в Артема, як же в цирку. Артем посміхнувся і, ухиляючись од прямої відповіді, сказав: "Да, знаєте, дядьку, це вам не село. Одне слово — місто!" Потім і собі примостився на гарбі. Чобіт не скидав, але з-за халяви потайки вийняв "гостинець", поклав у пазуху. І, щасливий, довго не міг заснути...
Дома потім, як і радила Слава, мало кому й показував. Але з найближчими друзями перечитав усе. Було кілька газет "Социал-демократ"35, в Парижі надруковані, і одна "Рабочая газета"36, торішня, за листопад. Але дарма, що давня — як почали хлопці, то вже й одірватися не могли. Особливо одна стаття, чомусь червоним олівцем обкреслена. "Уроки революции"37, її потім Артем вивчив майже напам'ять усю. І вже тепер почував себе сміливіш.
Після важкого трудового тижня Гармаші зустрічали неділю як справжнє свято. Спочинуть за ніч після роботи, всі в білих сорочках сьогодні; та й щось таки добрішого ради свята мати з невісткою зварять — попоїдять усмак, не хапаючись, як це в будень,— от і настрій уже не той. Аж ніби роз-хмуриться кожен. По обіді обсядуться~всі гуртом під хатою, як кому вигідніш,— хто в холодку на призьбі, хто на сонці, спину гріючи, на спориші розтягнеться. Мати винесе з хати миску з насінням (про свято держить), поставить у коло. Потім і сама сяде на спориші з дітьми. Та й сидять отак цілою родиною у незвичайній утісі спочинку, аж мліючи кожен спрацьованим тілом.
А навколо який же й барвистий та сонячний світ! У будень хоч і надворі цілий день від світанку до темряви, а далебі ж, за роботою та від утоми не бачать, як воно, те сонце, й сяє. Пече — чують — і в спину, і в голову, і земля розпечена — в босі ноги. А який воно, оте сонце, світ ясний робить — не бачать. І оце тепер аж ув очах стоїть він райдугою і в ушах бринить музикою. Цвірінчать горобці в стрісі, на тину. На ставку ґелґотять гуси. Десь далеко-далеко загримів грім. А на леваді в березі од лук пісні співає молодь... Аж заслухаються всі біля хати. Тільки насіння лускотить, як коники в траві. І мовчать усі.
Та ось незабаром почнуть уже й сходитись: Тимко Невкипілий, що в строку зараз в економії, з ким-небудь теж із наймитів до товариша; з села — Гришко Саранчук; ще хтось із сусідів — до Остапа (буває, що й з бородою). І неодмінно — Мусій Скоряк.
Іще з перелазу гукне:
— Ну що, чи всі вже зібралися?— Потім підійде, привітає з неділею, сяде на призьбі і, вийнявши кисет, скаже:— "На столбовой дороженьке зійшлись сім мужиків. Уєзда Тер-пигорева, Пустопорожньої волості"38. Отак урізалися в пам'ять дядькові Мусієві з минулої неділі вірші Некрасова.— Ну то що ж, почнемо диспунт. Хто сьогодні перший оратель?
Спершу поговорять про сільські новини: чи хто звістку одержав від родичів з заводу або шахти (найбільше вітробал-чанських працювало, як і раніше, на Донеччині); чи з Зеленого Клину, від переселенців; про відрубників заведуть мову.