Хитре настало життя. Того й гляди: як у павутинні, заплутаєшся в ньому, та так, що незчуєшся, як тебе і в лапи згребе. Тільки гикнеш з подиву та несподіванки, та й... То хоч абиякий, хоч мотузяний був собі "хазяїн", а то — торбу на плечі та й — старець.
Справді, життя зайшло "хитре" — жорстоке й трудне.
Коли ж вік такий — на грошах усе держиться. Що хоч — аби гроші. Немовби тільки труснув калиткою, так би й господарем став: землі б через банк купив десь на одрубі, і худоби, і дерева на будівлю. Еге ж, у кого гроші... Ті землю покупили на виплат — виходили на одруби. Дехто, в кого на це не хватало, а було-таки зачепитись за що,— продавали наділи свої, садиби з хатами та й подавались "у перевод": десь на Сибір, на Зелений Клин найбільш. Але, знати, біднякові скрізь світ клином — писали звідти до своїх сюди листи слізні — обдурили, мовляв, розорились і не знати, як його й жити. Багатші переманювали родичів та сусідів до себе. Еге, чому б не так, було б з чим. І дехто щиро жалів, що ні з чим було, а дехто прикидався просто: заохочував інших, а сам собі сидів, хитруючи, та й нишком там, дивись, десятину купить, там — осьмину. Це — в кого гроші. А в кого грошей нема, той хоч потішав себе тим, що от попросторішає тут та й таки життя буде. Сам уже, може, і не надіявся на власне господарство стягтись, то думав, що заробітки легші будуть. Проте були і з бідноти такі, що надіялись іще — п'ялись на власне господарство. Кому-кому, а цим сердегам життя було і найтруд-ніше, і найскладніше. Куди не кинь — усе не так, як у людей. Отож у них на печі й дід, "прости господи", найживучіший, і діти найротатіші. Інші, в кого землі хоч і не вдосталь, а є таки трохи, той хоч на харч собі має, худобу держить — і робить нею і таки менджує: якийсь карбованець та й викроїть. А як ні землі, ні худоби — що злидні самі, тут уже треба своїм горбом ^усе: і на оренду, і на худобу на одробіток, і сюди-туди. Як не крутись, а до посту хліба як вистачить, то й добре. А треба ж до нового хліба дотягти, а треба ж карбованця якогось і відкласти, якщо про те думати: чи смужку якусь прикупити, чи на конячину стягтись. І що вже робить сердега,— як чорний віл. І сам, і дітей не жаліє — змалку порозганяє по хуторах по наймах, і жінку отак само, гірш, як інший господар худобу. Інший господар, як робить коровою тільною, то вже хоч перед отелом не впрягає-таки. А мужик на це не дуже зважає. Скільки їх, жінок, щоліта отак і родять в степу на стерні. Ще добре, як поблизу люди є — поможуть. А то сама й обродиться: серпом перетне пуповиння, сама пупа зав'яже, та й — будь здорова, дитино. Та й отак іще один зайвий рот у хаті.
Трудне життя, як не крутись... А ще й крутитись не завжди є на чім та біля чого: тугі заробітки. У багатирів із снопа не завжди захватиш, в економії машинами роблять — теж менше людей треба. Як не крутись, а таки треба йти десь шукати.
І скільки їх, невдах, щовесни та щоосені виряджається кудись у далекі краї на заробітки!
Завжди біля греблі, бувало, збираються — як журавлі на озері перед відльотом. З торбою кожен, як по весні — то з косою. Повиходять до греблі й рідні випроводжати. Заклопотані жінки з дітьми: як це самій літувати чи зимувати? Смутні матері, й зажурені дівчата: чи вернеться, чи, може, й ні. А надішле тільки листа згодом — "во первих строках поклони всім від білого лиця до сирої землі", а живе, працює отамо і щоб додому не виглядали. Хіба мало отак не вернулось! Через те тихі та смутні матері й дівчата зажурені. ' Та й чужі люди (найчастіш це буває в неділю) повиходять і собі до греблі, хоч свого й не виряджають зараз: хто вже раніш вирядив, а в кого ще тільки підростають.
Щоразу бувало й Катря отоді виходить виряджати. Стане на воротях у себе та й простоїть у задумі та в тихому смутку, доки й зберуться вже всі, доки й вирушать у дорогу. З горба на прощання ще оглянуться — крикне, мов курликне, котрийсь, та й пропадуть з очей за горбом. А ще іноді й тоді не зразу кинеться мати. Стоїть на воротях зажурена і думає, що отак — може, ще рік, другий, та вже і її сини полетять з людськими, як журавлі сірі, в далекий світ.
XXXIII
На сімнадцятому році Остап уперше вирядився з людьми на заробітки.' Восени пішов, пробув зиму, а навесні й додому вернувся. Розповідав дома про свої мандри — був на Донеччині з хлопцями, робив трохи в шахті. "Цур їй, хіба то робота?'— каторга!" Хто зоставсь, а їх кілька душ за тиждень і покинули — далі пішли. Та вже на Херсонщині в німця в економію найнявся строковим, вибув оце до великодня. Приніс і грошей дванадцять карбованців.
Цього року з грішми і сівба пройшла легше. Ще й зосталося карбованців кілька,— доклали до них Артемову получку та й купили телкцю. Остап планував: сяк-так випасти можна буде і без толоки — по шляху та по межах. А восени продати можна з прибутком, а чи й на зиму лишать — там видко буде, йк воно з пашею. Еге ж, добра-таки штука — гроші.
Відтепер щороку вже ходив Остап на заробітки. Літує вдома — на своїй ниві робить, а тільки обмолотяться — ідуть люди, то й він з ними. А на весну знов додому.
Дехто з вітробалчан, з товаришів Остапових, буває, й залишаються там — перекаже додому чи листа потім напише, що на отакій шахті чи на отакім заводі. Але Остапові це ніколи й на думку не спадало. Надивився він і на заводи та на шахти, й на життя робітниче. Не вподобалось: "Не робота, а каторга!" Воно, сказати, й хліборобство, як немає на чому, каторга не менша, ну та так уже з діда-прадіда хлібороби — сама вже душа така до землі жаденна. І далебі (з себе парубок брав), іще взимку й нічого Остапові, скучає за домом, та в міру. А тільки повесніє, зійде сніг і запарує земля, як найде на нього: і спить і в сні бачить Вітрову Балку, поле своє необроблене. А до всього ще й дівчина. Отак і її, як ниву свою, і спить — у сні бачить. Отак обидві й злилися в серці докупи. Буває, хоч Христю згадає,— то ніяк інакше, як у степу біля свого жита в жнива, чи про поле думати стане — а Христя вже тут неодмінно: в'яже снопи з покосу за ним.
Утретє повернувшись із заробітків (саме це було на двадцятому році) — тільки обсіявся Остап та й надумав таке: