Історичний роман у віршах
ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ
НЕОПАЛИМА КНИГА
Розділ І
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські "през войну,
под час рабованя города огнем спалени"?
А що, якби знайшлася хоч одна,—
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?
І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
в присутності Семена Горбаня,
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми
Чурай Маруся — на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.
Тоді стара Бобренчиха, вдова,
суду такі промовила б слова:
— Пане полковнику і пане войте!
Ускаржаюся Богу і вам
на Марусю,
що вона, забувши страх божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.
Оскаржену Марусю Чураївну
тоді суддя суворо запитав, —
коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила?
Але вона ні слова не сказала,
усправедливлень жодних не дала,
тілько стояла, яко з каменю тесана.
Тоді громада загула прелюто:
— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!
Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
казала все — як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.
Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз — неначе заніміла.
Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер.
Убивницю ж, Марусю, до росправи
скріпить в’язéням города Полтави.
Бобренчиха ж, та зацна удова,
нехай на бога в горі упова
та настановить свідків, віри годних,
не підозрéнних у проступствах жодних.
Аби по правді свідчили про злочин,
що тут убивці іншого нема,
бо то не є ще доказ остаточний,
якщо підсудна визнала сама.
На то ставши, Параска Демиха, в літах подейшлих,
зізнала:
— Єдну душу Богу ховаю, а було так.
Недавнечко, о півнях, вийшла я...
— ...трусити Левкову грушу,— підказав хтось.
— Панове судді.
Лесько Черкес мене на цноті змазує!
Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім такóж
особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,
понєваж будуть випхані із ратушу,
а двері будуть взяті на скабу.
— Отож, кажу, недавнечко, о півнях,
коли я вийшла глянути знадвору,
бо щось мені ускочило в димар, —
дивлюсь: Грицько вертається додому.
Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.
Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.
То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей,
це де ж тебе так, хлопче, забарило?
— Та, чарку випив, там, в одних людей.
Чогось так біля серця заварило.
Коли ж невдовзі чую —— у Бобренків
великий гвалт. То я туди городом.
Лежить Грицько, увесь уже посинів,
хрипить, здрігає, роздирає ковнір.
А я кажу Бобренчисі: ой кумо,
ой кумо, це запитяна хвороба!
І що ми вже Грицькові не робили,—
вишіптували, терли, ізсилали,
свячене зілля клали під потилицю,
водою мили і переливали
хоробу на бобренківського пса, —
не помогло. Ще й щось таке балакав!
Там хто стояв, то мало хто не плакав.
В таких походах куля обминула,
не подолала вражеська рука,
щоб де? аж дома! дівка підманула,
струїла геть такого козака!
І от лежить у гробі в чорнобривцях,
на смерть убит. А тая чарівниця...
— Є докази, що це вона дала пиття?
— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?
Тоді на вряд був ставлений Фесько,
млинів дозорця скарбу войськовóго,
що під боязню божою признав:
— Панове суд!
Того я добре звісен.
Як що не так, беру на душу гріх.
Цю дівчину разів, мабуть, із вісім
коло млина вночі я спостеріг.
Над Ворсклою з небіжчиком стояла.
Ну, тобто він ще був живий тоді.
І що воно, гадаю, за проява —
дві тіні, млин і місяць на воді.
Мені-то що? На це ж нема заказу,
стояння — діло добре загалом.
А я таки чогось подумав зразу,—
аж де зійшлись, чого б то за селом?
А якось бачу — щось майнуло з греблі.
Шубовснуло — аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Іван тут нагодився
та витяг із води напівживу.
Бо там колись мій шурин утопився,
то гибле місце, я й не допливу.
Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,
і ті млини, і втоплений шуряк.
Але ж ми іншу розглядаєм справу —
не як топилась, а труїла як.