МАРУСЯ БАШЛИЧКА
(УРИВОК ІЗ ПОВІСТИ)
ПРОЛОГ
З оцеї зеленої гори видко все—
Он у кучерявих акаціях потонув Єлисавет, повистромлював високі димарі заводів; Солодка Балка під Єлисаветом розсипалась низенькими землянками, що повкутувалися в кущі дерев.
Ліворуч—височезний кам'яний Балашівський міст, що по ньому йде потяг, а праворуч—у глинищі—цегельні заводи, землянки знов,— Озьорна Балка.
З оцеї зеленої гори видно все...
Я зараз оце все тільки мріється—навколо впала темно-синя тінь—ніч.
Видно одну річку, що внизу гори тече з під Балашівського мосту до Єлисавету й виблискує вогнями, які падали в ню од станції. Тече собі Інгул.
Петро поклав голову Марусі на груди, а вона легенько водила рукою по його шиї й дивилася на вогні, на річку... Маруся журиться.—
Брат у неї був такий добрий. Вона зараз хотіла-б до нього пригорнутися й сказати:
— Сашурко, я з тобою ніколи-ніколи не буду сваритися!
Д Сашурка наче йде, йде ось по-над річкою та вдивляється, з ким^ ото сидить Маруся.
На шиї у Сашурки кров і кров біля рота. Став по той бік річки й каже:
— Ти вже мене, сестричко, ніколи не побачиш!..
Над річкою пролетіли якісь птахи, зашуміли в повітрі крилами й наче теж кричали:
"Не побачиш, не побачиш!".
І не знатиме Сашурка з ким сидить Маруся над Інгулом.
Маруся Сашурці до в'язниці носила обід. Одного разу сказали Марусі:
— Обіда не приймемо—ваш брат помер... Вдарило Марусю в голову полум'я, впала без тями.
Батька вдруге заарештовано. Повезли десь—і десь у в'язни_ помер.
Пригадався Марусі й старший брат Митька, що загинув у бою з Марусею Анархисткою в часи горожанської війни.
І батько й Сашурка й Митька не знають, що Маруся вже велика, не знають, що вона вже закохана.
Маруся нахилилась до Петра й почала хлипати.
— Ти знов, Маню? Годі... Забудь!.. — Ось поїдемо до Харкова... Ми ще такі молоді, нам ще жити багато. Все, що минуло, хай собі,— треба думати про дні, що йдуть нам назустріч!..
Усміхнеться Маруся крізь сльози й притулиться гарячою щокою до Петрового лиця.
— Ти-ж мене, Маню, любиш?
— А люблю-ж...
А якже ти мене любиш?
— А ось...
А вітер шелестів травою й гойдав Марусину косу, здіймав із плеч і тріпав у той бік, де сонце заходить.
*
Хіба матері діло, що доня десь сидить і пестить хлопцеві кучері?
Мати мабуть собі спить. А може не спить? Може блукає думками у в'язниці, де стіни покльовані кулями, де валяються гнилі трупи?..
Може заливає слізьми подушку й ридає?
На селі співають півні, з димарів валнув дим, ранок сивим посипав. По той бік річки вже й підвода заторохкотіла, вже поспішають на базар.
У Марійчиній хаті засвітилася лямпа. Погасло. Сон.
ЧАСТИНА ПЕРША і
Колись.
Ще був Петро маленьким хлоп'ям, як мати найняла його служити. Хазяїн—будник.
Стоїть оця червона, з півником на даху, будка, як сирота, серед степу, а біля неї одна однісінька тополя. Ойже сумно шелестить тополя!
Инколи хтось пройде чи проїде, або потяг пролетить—закрутить вихором куряву по рейках, свисне паровик і залунає дико в безлюдному степу, покотиться нивами сум.
Петро вижене на вал телят, скине з плечей торбинку, сяде в щитах, що курінями стулені з дошок, та й ліпить собі з глини будівлі або грається з жучком-кузочкою.
Гудуть дроти. Тужать дроти, наводять тугу.
Теля часом піде в шкоду, прийде якийсь дядько з батогом, одлу-шпарить Петра.
— Я дивись-но, собачий сину, за худобоюі А в будника Петрові не переливки. Хазяїн—лютий, хазяйка—скупа. Знущалися над Петром, морили голодом. Став Петро сумний, мовчазний.
Одного разу кинув у хазяйку каменем. Як приїде додому хазяїн, уб'є Петра.
Ночує Петро дві ночі в щитах. Просить у проїздних хліба. Дбо инколи з вагона викинуть завернутий папірець, розверне, а там або шкуринки од ковбас, або крихти хліба.
Петро надумав не жити.
— Ляжу під потяга, хай заріже... Наміриться Петро й злякається.
*
Був холодний ранок
Прокинувся Петро в щитах, зуб на зуб не попаде. їсти хочеться, зло взяло.
— Д той хазяїнів синок Янко так їсть, що захоче, й не мерзне... Піду уб'ю його!..
Петро рзанув рукою дошку од щитів з такою силою, що здавалося він справді здатний убити людину.
Рейки такі довгі та блискучі.
В кінці рейок димок. Димок більшав і більшав.
З димом виринуло: шматок димаря паровика, тоді його груди — лихтарі з буферами, а он і спини вагонів—потяг.
— Ляжу, хай заріже, чорт його бери! Захолонуло маленьке серце, затіпалось.
Губи посиніли, сльози котилися в куточки губ. Потяг як із землі виріс, уже близько, наче вітром обдало Петра. Він скинув порожню торбинку з плечей, підібрав халоші подертих штанців, збіг з валу вниз, чогось перехристився й ліг на рейку.
Ліг Петро—нема Петра.
Він не чув, як на нього з шумом накотилося важко колесо.
Коли потяг зупинився й Петра закривавленого несли на носилках до санітарного вагону, він побачив, як кондуктор жовту-жовту, в крові, за пальчика ніс його руку. Кров з руки капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.
II
Найщасливіші дні дитинства для Петра були в лікарні. Всі його тут любили. Було виведуть в сад, зав'яжуть рукави халату тай нарвуть йому туди вишень, черешень. Дадуть йому паперу, оливців і він малює.
Доктор у білому, з чорною бородою, в окулярах, візьме Петрові малюнки в руки, подивиться на них, а тоді до сестри жалібниці, що стоїть з боку з червоним хрестиком на грудях.
— Молодець, з нього люди будуть!
— Змалюй мене! — каже сестра, весело всміхаючись Петрові, й сяде важно на зелену залізну скамейку.
Петро ще ніколи не бачив таких рівних, гарних стежок, посиланих жовтим пісочком.
Побіжить, побіжить аж у глибину сада, а стежці й кінця немає. По боках стежки скамейки зелені та нові.
— Вам ще бігати не можна!—крикне молода сестра і ото йому подобалось, що за ним шкодують.
— А я буду бігати...
1 бігає. Сестра хопить його легенько за руку й погрозливо:
— Дну ходім до лікаря!
Подобалось Петрові й в палаті—ліжки біленькі, як салдати рівно стоять, а вікна великі великі—все небо видно.
Любив Петро й коридор. Підлога сковзка, як лід. Побіжить Петро та й посковзнеться, як на коньках. Д вечером хорі чого тільки не оповідають. Петро слухав і плів собі мрії.
Пі