Маруся

— А може, вiн i не вмiє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

— Хто? Василь не вмiє? — аж скрикнула Олена.

— Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.

Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.

Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:

— Приспiвай же йому вже, та добре.

— Та се не йому! Хiба ти не чуєш? — крикнула до неї Олена. — Се я Василевi хочу приспiвати.

— Та що там за Василь тобi дався? — каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) — От, не видала твого Василя, — каже, — i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?

— Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському...

— Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.

— Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було...

Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.

Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони менi сказали..." Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: —— Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

— Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! — обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

— Ох, менi лишенько! — скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого i об чiм.

— Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.

— Та я... нi про кого... не думала... я так... — сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що — зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: — Хто б то мене й полюбив?..

— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевiв i каже: — Я знаю такого...

— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку... От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?

— Нi, — каже Маруся, — уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. — Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!

— I я отсе йду додому, — каже їй Олена, — мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

— Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, — сказала їй Маруся.

— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.

Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього".

Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, — а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: "Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!" — та й пiдвернеться до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: "Сама, — каже, — на шию вiшається".