МАНДРІВКА
Гаразд, добрі людоньки, нині з торби зачинаю, щиру правду, а не казку повідаю; сам я того дізнав, а з пальця не виссав. Я на вітер ніколи не говорю, не варю юшки без петрушки. Інший, як щось розкаже, то тілько правди, як у зайця хвоста, а я на таке не привик, ні одно з моїх слів брехнею не пахне.
Що вам розкажу, все щира правда, хто не вірить, най мене і до піддячого запізве. Давно то діялось — тоді ще люди ножа не мали, ковбасою хліб краяли, в Страсну п'ятницю вінчалися, а жінки як шмаття прали, то праники,на небо клали. Пішов я собі в лісок грибів назбирати, бо, бачите, було то в м'ясний піст. Як самі здорові знаєте, що на пущення говіти треба, а сушений гриб — ще до того зі сметаною — правдива пісна страва, якою і угодники Божі на пустині живилися.
Іду я собі лісом, іду, дивлюсь, а то перед очима грибись-ко, такий великий, як то колесо. Тьфу, що за хрінова мати? Може, обман, чи що? Ні, правдивий гриб. Що тут робити? Треба збирати. Беруся до него цілою силою — і ледве-не-ледве того великана з місця здвигнув. Але чоловік лакоме сотво-ріння, він ніколи тим невдоволений, що вже має, йому все більше і більше хочеться... Отам і другий, третій і четвертий гриб. Добре, думаю собі, та як їх домів потаскати? Кажу вам, тяжкі були ті гриби, як той камінь від жорен. Але що голова, то і розум! Думаю собі: з ліса до моєї хатчини гей похило, от зроблю двоє осей, гриби послужать за колеса, запну їх ще заколесниками — і гайда, качай додому! Як загадав, так і зробив. Кажу вам, я так летів, як той пан у колясці.
Ті чотири гриби, хвалити Господа, не на цілий рік, на цілий день стали б, але лакомство, хоч гріх смертельний — все-таки лакомством.
Пустився я знов бігцем до ліса за грибами. Зайшов у ту саму гущавину; то щітка була, а не ліс, один вуж лише міг пропхатися, а гриби не стирчать, ні, їх аж не було видно. Чую, хтось до мене говорить, а то був наймолодший прадід всіх грибів. Каже він до мене:
— Нащо ти нас, добрий чоловіче, зриваєш? Таж ми і ходити умієм. Сідай на мене, я тебе додому понесу!
Я довго не надумувався, сів собі на самий верх гриба і їду верхом додому, як той козак, таким чвалом, кажу вам, що один лиш слимак був би мене догнав.
Хто годен кортячку вгамувати? І я помахав знов до ліса, бо щастя служить. Тут чую: якась мара бринить і гуде мені над головою. Дивлюся вгору, а то рій бджіл не крутиться, ні, аж і я з ними, як те веретено, почав крутитися, а густий був він, кажу вам, такий, що я і місяця не бачив. Матка велика, як пугач, трути, як миші, а бджоли як сливки. Думаю, се тобі на приплодок, один рій такого меду назбирає, такого воску начинить, що стане від Великодня аж до Паски.
Але як біда, то біда. Місяць жарко припікав, а той рій уже на утікача! Летить він лісами, як на крилах, а я за ним навздогін полями і яругами, так задихався і так загрівся, що піт з мене ледом спадав; тут-тут і амінь мав мені бути, якби я не був скочив у замерзлий став і там не прохолодився. Був став той гей* глибокий, і щоб не утопитись, взяв я човен і поплив на саму середину. Тут мені так млосно, так нудно коло серця стало, що-м трохи не зомлів. Що-м зголоднів, шлунок мені пригадував, щось у нім так торкотіло, якби порожній віз з горба летів. А тут хоч сказися, ні гріночки хліба. Та я вже не таку біду перебув... Я тут знав собі раду дати.
Приплив щупак до човна, довгий, кажу вам, на сажень... Я його хап і нурцем з ним на дно ставка. Тут я собі гарний вогничок розклав, щуку-рибу зварив і, кажу вам, на три доби поживився. Вже ситний і веселий, згасив я вогонь, щоб, хорони боже, яке лихо не сталося, виліз у човен і пливу собі, як той лебідь по леду. Аж тут, милостивий Боже, — і очам віри не даю — передо мною цвіте і зеленіє столітня, конариста і дуплава липа, а запах іде від неї на всі сторони. Чи обман, чи правда? Що я там чую? В тій липі дупло, а в дуплі не гудить, не шумить мій рій, аж глушить. Се мені як подароване. Дивлюся в дупло, а в него і кулак не лізе. Бідна моя головонько! Пробую рукою, не іде, пробую ногою, не іде. Мучуся, товчуся, морочуся, не йде...
Аж тут ударив я в дупло головою і цілісінький, кажу вам, від чола до п'яти у то окаянне дупло, як той горобець, залетів. Взяв я свій рій під пахву, хочу вилазити, а тут, мов нечистий напосівся, і способу нема через діру і кулак перепхати. О лихо моє гірке! Та в пригоді добра рада на полиці: кинув я рій, як то яблуко, в куток, виліз з дупла і побіг потоком додому, взяв дома сокиру, вирубав у липі діру, взяв рій в саму пазуху, лед-ве-не-ледве виліз з дупла і пігнав, як вітер, додому. Моя перша робота вдома була той рій у вулик загнати, але такого великого не було у мене.
Мав я малу кошничку*, за хвилю я її обмазав, щаблі позакладав, роя гарно так цілим звоєм нового полотна підкурив і у вулик загнав, і ви, добрі людоньки, не повірили б, в саму Пилипівку — вишні були в самім цвіту — діждався я десятого роя. А меду того було, кажу вам, ласка Божа, але лиш з моїх малих вуликів.
По сій мозольній праці знов мене щось, як того вовка, в ліс тягнуло, не знаю, чи гриби, чи рій — так мені пильно було, що-м і сокири дома не лишив, висіла вона за поясом, як та зброя у лицаря.
Ходжу собі лісом утішний, веселий, як той моторний отаман, що з здобиччю щасливо домів вернув, попід боки беруся і думаю собі: ♦ Грибів і роя вже маєш, мій Мартине, — дивись, щоб тебе інше щастя не знайшло, таже ти в чепчику* родився". Вже і не дивлюсь на гриби, хоча й аж просяться, на дупло і не позираю, ходжу-блуджу тим лісом-пралісом і жду, щоби щось інше знов на мене з неба не спало. Та якось фортуна не сприяла. Від довгого ходу вже і ноги здубіли, почав я вже і руками ходити, та вкінці так утомився, що-м, як та колода, по котрій не лише кози, жаби, але і камені скачуть, на мураву повалився.
Як додому вернути? Ноги одубіли, руки зціпеніли, а тут ні чайки, ні кульбаки. Очима наслухую, вухами дивлюсь, аж тут пасеться якась вража кобила, сита, годована, кажу вам, аж через ребра світилось. Думаю собі: вона тобі в пригоді стане, вона тобі знадобиться. Приступаю до неї, а вона із ніг валиться, сідаю на неї, а вона орлом летить, вітри переганяє, вибрикує таким собі свинським трапом, а з ніздер, як той триголовий змій, вогонь мече, сновидою летить і з місця не рушається. Вже я її не раз і добре прочухав, на її костях і гарного граб-чука поломив, а вона все своє піє, все наперед летить, біжить і з місця не рушається. Така, кохана, була, що як де побачить тогорічне зелене сіно, то як зачне пасти, то сіно з корінням вириває.