Мартін Іден

Сторінка 59 з 112

Джек Лондон

— Я хочу, щоб ти кинув курити, — прошепотіла Рут. — Прошу... ради мене.

— Гаразд, кину! — вигукнув він. — Я зроблю все, що ти скажеш, моя люба, все!

І тут її облягла велика спокуса. Побачивши, як легко й покірно він йде на поступки, Рут подумала, що коли б зараз попросила його кинути писати, він виконав би її бажання. Слова ті були вже в неї на губах. Але Рут їх не вимовила — просто не насмілилася. Тільки пригорнулася до нього й прошепотіла:

— Ти ж знаєш, що я прошу цього зовсім не заради себе, а заради тебе самого. Курити тобі зле. Та й взагалі не годиться бути рабом, тим паче рабом звички.

— Але я навіки твій раб, —усміхнувся він.

— Тоді я відразу ж почну наказувати.

Вона дивилася на нього пустотливо, хоч у глибині душі жалкувала вже, що не попросила про те, чого найбільше хотіла.

— Я готовий коритися вашій величності.

— Гаразд. Ось мій перший наказ: голися щодня. Глянь, як ти подряпав мені щоку.

Отже, все закінчилося пестощами і веселим сміхом. На одному Рут уже наполягла, а за один раз домагатися більшого не зважилась. Вона трохи задовольнила свою жіночу гордість тим, що змусила Мартіна кинути курити. Іншим разом умовить його піти на службу, бо він же обіцяв у всьому виконувати її волю.

Рут підвелася і почала оглядати кімнату. Придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на мотузках, ознайомилася з блоком, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипеда, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця їй дуже сподобалася, але, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких харчів.

— Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! — вигукнула Рут ніжно й співчутливо. — Ти, певно, голодуєш?

— Я тримаю свої продукти у Марії. Так зручніше, — збрехав Мартін. — А з голоду я ще не помираю. Ось глянь!

Рут підійшла ближче й побачила, як на його зігнутій руці під сорочкою твердим вузлом випнулися дужі мускули. Це викликало в ній огиду. Така груба сила ображала її чутливість. Але всім серцем, кров'ю, всіма фібрами свого тіла вона любила й жадала її, і в нез'ясненному пориві Рут і цього разу пригорнулась до нього, а не відсахнулась. І коли він стиснув її в обіймах, її розум, що знав лише зовнішні прояви життя, зчинив справжній бунт, зате серце, злите з самим життям, і все, що було в ній жіночого, святкували перемогу. У такі хвилини Рут відчувала всю повноту свого кохання до Мартіна, завмираючи від насолоди в його палких обіймах. Тоді Рут виправдувала зраду своїм принципам, своїм ідеалам, навіть мовчазну непокору батькам. Вони не хотіли, щоб дочка вийшла заміж за цього чоловіка. Для них її почуття було чимсь ганебним. Іноді воно здавалося таким і самій Рут, коли, не бачивши Мартіна, вона ставала знову холодною, розважливою. Та коли вона бувала з Мартіном, то таки кохала його, правда, часом неспокійною, тривожною любов'ю, але все ж то була любов, дужча за неї саму.

— Грип — дурниці, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди попав? — запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

— Просто випадково, —відповів Мартін. —Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там заховатися. Три дні харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на звичайну стежку, протоптану людьми. Вона вела в глиб острова під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола було вирівняно смужками терас, щоб вирощувати таро [13], там росли фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди попав. Досить було першого погляду.

— І що ж ти зробив? — спитала Рут, затамувавши подих. Вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було чимало зброї, ці острів'яни дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Про втечу нічого було й думати. Тож довелося прожити там три місяці.

— А як же ти врятувався?

— Я б сидів там і досі, якби не одна дівчина, напівкитаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От ця дівчина й визволила мене. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари за те, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Тільки тобі я розповідаю про все це. У бідної дівчини тоді з'явилися перші ознаки прокази. На правій руці були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. От і все. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А, певно, був радий, що втік не заразившись?

— Ще б пак! — відповів він. —Спочатку було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроду, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй судилося жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки не дивно, що вона тебе відпустила.

— Чому? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.