— Ти так кажеш про культуру, наче то засіб, а не мета! — вигукнула Рут. Очі їй блищали, а на щоках горіли червоні плями. — Культура має мету сама в собі.
— Але це не те, чого хоче Мартін.
— Звідки ти знаєш?
— Мартіне, чого ви хочете? — спитав Олні, круто обернувшись до нього.
Мартін зніяковів і благально подивився на Рут.
— Так, справді, чого ви хочете? — сказала Рут. — Це розв'яже нашу суперечку.
— Ну, звісно, я хочу опанувати культуру, — нерішуче промовив Мартін. — Я люблю красу, а культура дасть мені змогу тонше й глибше розуміти її.
Рут скинула головою і переможно глянула на Олні.
— Дурниці! І ти сама це чудово знаєш, — заявив той. —Мартінові потрібна кар'єра, ане освіта, але йому для кар'єри треба здобути освіту. Якби він хотів стати аптекарем, культура була б йому ні до чого. Але Мартін хоче стати письменником, тільки боїться сказати це, щоб ти не зазнала поразки. А чому Мартін хоче стати письменником? Тому, що він небагатий на гроші. Ти можеш забивати собі голову і саксонщиною, і загальною освітою, бо тобі не треба самій прокладати дорогу в житті. Про це дбає твій батько. Він купує тобі одежу й усе інше. Чого варта ця наша освіта, твоя й моя, Артурова і Норманова? Ми просякнуті "загальною культурою", але, якби наші батьки сьогодні збанкрутували, ми завтра б мусили складати іспити на шкільного вчителя. Ти, Рут, щонайбільше могла б тоді стати сільською вчителькою або ж викладачкою музики в пансіоні для дівчат.
— А що б ти робив? — спитала Рут.
— Та й я теж. Міг би заробляти півтора долара на день фізичною працею, а може, теж став учителем v школі для недоумків. Я кажу "може", бо за тиждень мене, певно, вигнали б через непридатність.
Мартін уважно стежив за розмовою і, думаючи, що Олні має рацію, водночас сердився на нього, що той так зневажливо ставиться до Рут. Поки він слухав їх, у нього складався новий погляд на кохання. Розум не має нічого спільного з коханням. Правильно мислить кохана жінка чи неправильно — то байдуже. Кохання вище за розум. Від того, що Рут не розуміє, як потрібно йому вибитися в житті, вона не втрачає своєї принадності. Вона чарівна, і що б там вона не думала, це не зменшує її чарівності.
— Що ви сказали? — звернувся він до Олні, який своїм запитанням перепинив течію його думок.
— Я кажу, що у вас, певно, вистачить розуму, щоб не вивчати латини.
— Але латина це не просто культура, вона розвиває мислення! — вигукнула Рут.
— Ну, то як, Мартіне, будете ви її вивчати? — не вгавав Олні.
Мартін почував себе дуже незручно. Він бачив, що Рут з нетерпінням чекає його відповіді.
— Боюся, що в мене часу не стане, — сказав він нарешті. — Я якраз хотів би, але часу не стане.
— От бачите, Мартінові зовсім ні до чого ваша загальна культура, — тріумфував Олні. — Він знає, що йому потрібно, і знає, як цього добитися.
— Але ж латина тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум. — Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку. — Ви бачили, як футболісти тренуються перед серйозним матчем? Латина для мислителя — саме таке тренування.
— Маячня! Так нам казали, коли ми були малі. Але одного нам тоді не сказали, полишаючи, щоб згодом ми самі докопалися. — Олні помовчав трохи задля ефекту й докінчив: — Нам не казали, що хоч кожна вихована людина повинна вивчати латину, знати її зовсім не треба.
— Це нечесно! — вигукнула Рут. — Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.
— Але ж жарт не дурний, — відказав Олні. — Латину знають тільки аптекарі, юристи та викладачі тієї ж таки латини. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але що спільного має все це з Гербертом Спенсером? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от ні тобі, ні мені Спенсер нічого не може дати. Бо нам нікуди йти. Ти одного чудового дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, котрі дбатимуть про мої гроші, коли я успадкую їх по батькові.
Олні підвівся йти, але в дверях спинився й вистрілив на прощання:
— Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого він уже досягнув. Коли я дивлюсь на нього, мені стає прикро й соромно за себе. Він тепер куди більше знає про світ, життя й призначення людини, ніж Артур, Норман, я та й ти теж, незважаючи на всю нашу латину, романістику, германістику й оту "культуру".
— Але Рут моя вчителька, — по-лицарському заперечив Мартін. — Коли я й навчився дечого, то тільки завдяки їй.
— Дурниці! — неприязно глянув Олні на Рут. — Може, ви скажете, що й Спенсера читали за її порадою? Таж про Дарвіна й теорію еволюції вона знає не більше, ніж я про копальні царя Соломона! Пригадуєте, ви ошелешили були нас якоюсь карколомною дефініцією Спенсера про щось там таке неозначене, безладне й однорідне? От спробуйте розтлумачити їй цю думку і побачите, що вона не зрозуміє ані слова. Бо то ж, бач, не культура. Оце так. Але слухайте, Мартіне, якщо ви почнете довбати латину, я втрачу до вас повагу.
Весь цей час, хоч і зацікавлений суперечкою, Мартін відчував щось фальшиве в розмові. Йшлося про науку й освіту, про основи знання, але школярський тон балачки ніяк не в'язався з поважністю його власних переживань, з тим невситимим, міцно, немов орлиними кігтями, хапанням за життя, з космічним трепетом, що проймав його аж до болю, з невиразним передчуттям, що все те дасться осягнути. Він порівнював себе з поетом, якого викинуло на чужинний берег невідомої країни і який, захопившись навколишньою красою, марно намагається оспівати її суворою, варварською мовою своїх нових одноземців. Так було і з ним. Він відчував у собі болісне прагнення пізнати великі істини всесвіту, — а натомість мусив гаяти час на школярські балачки і сперечатися, треба вивчати латину чи ні.
"На біса мені латина? — сказав Мартін собі того вечора, дивлячись у дзеркало. — Хай мертві лишаються мертвими. З якої речі ту красу, що горить у мені, я віддаватиму мертвим? Краса жива й вічна. А мови народжуються і вмирають. Вони прах мерців".