Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і сів на край ліжка помарити трохи з розплющеними очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратові рівняння. Минали години, меркли зорі, за вікном сірів уже світанок.
РОЗДІЛ XIII
Зробити велике відкриття допоміг Мартінові гурток балакучих соціалістів та робітничих філософів, що погожими днями збиралися в Сіті-Гол-парку. Раз або двічі на місяць, проїжджаючи через парк дорогою до бібліотеки, Мартін злізав з велосипеда й слухав їхні суперечки, і щоразу насилу виривався звідти. Тон цих дискусій був не такий стриманий, як за столом у Морзів, і учасники їх не відзначалися поважністю а чи гідністю. Вони легко втрачали самовладання, обзивали один одного прізвиськами, незрідка кляли й лихословили. Бувало, що й до кулаків доходило. І все-таки, сам не розуміючи чому, Мартін знаходив щось здорове в думках цих людей, їхні словесні битви сильніше впливали на нього, ніж стриманий, спокійний догматизм містера Морза. Дарма що ці люди немилосердно калічили англійську мову, вимахували руками, наче божевільні, й нападали на своїх ідейних супротивників з дикунською люттю, в них відчувалося далеко більше життя, ніж у містера Морза та його дорогого містера Бетлера.
Мартін не раз чув, як у парку посилалися на Герберта Спенсера [3], а одного дня з'явився й послідовник цього мислителя — жалюгідний волоцюга в засмальцьованому піджаку, застебнутому під саму шию, щоб приховати голе тіло. Закипів запеклий бій. Серед диму безліку цигарок і частих плювків тютюновою жуйкою волоцюга легко відбивав удари, і навіть коли один робітник-соціаліст глузливо крикнув: "Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його", він теж зумів йому відповісти. Мартін не дуже розумів, про що точиться суперечка, але його зацікавила постать Спенсера, і, приїхавши того дня до бібліотеки, взяв там "Основні засади", про які не раз згадував той волоцюга.
Отак і почалося велике відкриття. Мартін якось уже брався за Спенсера, проте, почавши з "Основ психології", зазнав ганебної поразки, так само як і з творами пані Блаватської. Він нічого не зрозумів у цій книжці і повернув її недочитаною. Одначе цього вечора після алгебри й фізики та спроби написати новий сонет він ліг у постіль і розгорнув "Основні засади". Ранок застав його ще за книжкою. Спати він не міг. І навіть не писав того дня. Читав у ліжку, аж поки знемігся, а тоді вклався на підлозі і, тримаючи книжку над головою, читав, то лежачи на спині, то перевертаючись із боку на бік. Наступну ніч він проспав, а вранці сів писати, та книжка знов спокусила його, і решту дня він тільки читав, забувши про все на світі, навіть про те, що цей вечір мав провести з Рут. Опам'ятався тільки тоді, коли Бернард Хігінботем, рвонувши двері, крикнув, чи не думає він собі, що тут у них ресторан.
Мартін Іден змалку відзначався допитливістю. Він хотів про все знати і, власне, тому вирушив у мандри по світу. А тепер, читаючи Спенсера, він довідався про таке, чого ніколи не знав і ніколи б, мабуть, не дізнався, хоч би скільки плавав по різних морях. Він лише перебігав по поверхні речей, спостерігаючи окремі явища, об'єднуючи розрізнені факти й роблячи неглибокі узагальнення, але не бачив ніякої системи в цьому химерному й безладному світі випадковостей. Він часто і не без розуміння думав про механізм льоту птахів, однак ніколи не пробував пояснити собі процес розвитку цих істот як органічних літальних механізмів. Він ніколи й гадки не мав, що міг бути такий процес. Що птахи мали якось створитися, йому й на думку не спадало. Вони завжди були. Просто вони існували, та й годі.
З усім іншим було так само, як і з птахами. Не маючи освіти й певної підготовки, він марно брався за філософію. Середньовічна метафізика Канта[4] нічого не відкрила Мартінові, а тільки похитнула його віру в свої розумові здібності. Так само й спроба ознайомитися з питанням еволюції обмежилася занадто спеціальною працею Роменса[5]. Нічого не второпавши в цій книжці, він зрозумів лише одно, — що цю суху теорію вигадала купка людців, які мали величезний запас хитромудрих слів. І аж тепер йому стало ясно, що еволюція — це не гола теорія, а загальновизнаний процес розвитку, і що думки вчених розходяться лише в тому, яким шляхом він іде.
Так ось цей Спенсер об'єднав перед ним усі знання в єдину систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці, яку часом роблять матроси. Тут не було ні примх, ні випадковостей. Все підлягало законові. Згідно з законом, птах літає, а колись, згідно з тим самим законом, згусток плазми почав рухатись, випустив лапки та крильця і став птахом.
Мартін підіймався з щабля на щабель у своєму розумовому розвитку і тепер опинився вище, ніж будь-коли. Усі таємничі явища розкривалися перед ним, і пізнання їх п'янило його. Вночі уві сні він жив разом з богами серед якихось велетенських привидів, а вдень, немов сновида, дивився на все відсутнім поглядом, бо бачив тільки щойно відкритий йому світ. За столом він не чув розмов про буденні дрібниці, а його жадливий розум шукав причин і наслідків у всьому, що він спостерігав. На тарілці з м'ясом він помічав сонячний промінь і намагався простежити його енергію в усіх її перетвореннях аж до самого джерела десь за сто мільйонів миль або завважував цю енергію в русі своїх рук, що різали м'ясо, в мозку, що наказував м'язам рухатися, і, кінець кінцем, внутрішнім зором бачив той самий сонячний промінь у себе в мозку. Захоплений своїми думками, він не чув, як Джім шепотів щось про божевільного, не помічав стурбованого обличчя сестри ані того, як Бернард Хігінботем багатозначно крутив пальцем коло свого лоба.
Найбільше вражав Мартіна взаємозв'язок між науками, між усіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь у нього по різних комірчинах пам'яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але між двома цими ділянками не було й найменшого зв'язку. Дві окремі комірчини пам'яті ніяк не сполучались. Якби йому спало на думку, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв'язок, він би подумав, що це смішно й безглуздо. Але Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв'язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріад атомів у піщинках під нашими ногами, усе має між собою зв'язок.