Погасивши світло, щоб його не помітили, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застряли, і, посунувшись назад, він повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав раптом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив руки й занурився в перлисто-піняву воду. "Маріпоза" пройшла повз нього, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінаторів. Пароплав ішов швидко. Не встиг він подумати про це, як уже опинився далеко за кормою і повільно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.
Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула Мартіна зубами, і він засміявся. Біль нагадав йому, чого він опинився в морі. Заклопотаний своїм наміром, він забув про кінцеву мету. Огні "Маріпози" вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль.
Це був несвідомий інстинкт життя. Він перестав плисти, але, тільки вода захлюпнула йому рота, знов запрацював руками, щоб виринути. "Воля до життя", — подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля, і досить сильна, щоб одним останнім зусиллям знищити себе й спинити своє буття.
Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук та ніг піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м'язи і, мов біла статуя, став опускатися вглиб. Він почав вдихати воду, глибоко й поволі, як вдихають наркоз. Та коли вода почала його душити, він несамохіть заворушив руками й ногами і виплив на поверхню, під ясне зоряне світло.
"Воля до життя", —знову подумав презирливо, марно силкуючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує новий спосіб! Він набрав повні легені повітря, щоб вистачило його надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю силу й волю. Він поринав глибше й глибше. Розплющеними очима стежив за примарним фосфоричним слідом, який лишали боніти. Мартін сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби таки не зачіпали його, і він ще встиг навіть подякувати життю за цю останню ласку.
Все глибше й глибше занурювався він. Руки й ноги німіли і вже ледве рухалися. Він знав, що опинився дуже глибоко. Тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним, у голові гуло. Він втрачав рішучість. Неймовірним зусиллям волі змусив себе поринути ще глибше, і раптом усе повітря одним вибухом вирвалося у нього з легенів. Крихітні бульбашки ковзнули йому по щоках, очах і швидко помчали вгору. Тоді почалися муки задухи. Але своєю напівпригаслою свідомістю він зрозумів, що цей біль — ще не смерть. Смерть — то не мука. Це було ще життя, останні його корчі, останній його удар.
Руки й ноги Мартінові знов забили по воді, спазматично й знесилено. Але пізно — він ошукав і їх і ту волю до життя, що наказувала їм рухатись. Мартін був уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню. Йому здалося, що він безвільно лине по морю мінливих видив. Райдужні барви оточували його й сповивали, і він немов купався в них. Але що це? Наче морський маяк. Ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахувало щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз широкими безкраїми сходами. І раптом десь на дні він упав у пітьму. Це все, що Мартін зрозумів. Він опинився в безмежній пітьмі. І тої миті, як він це збагнув, свідомість його назавжди згасла.
ПОЕТ ЛЮДСЬКОЇ МУЖНОСТІ
"Перше ніж писати, треба жити". Ці слова Сент-Екзюпері стосовні не тільки до окремої людини, а й до цілих народів, цілих літератур, і то більше, ніж у банально-хронологічному розумінні. Американському народові треба було вже мати за плечима кількасот років нелегких історичних змагань — боротися з дикою природою, скидати владу метрополій, з мішанини вихідців із десятків країн утворювати етнічну й духовну цілість, — перше ніж він спромігся на власне слово у царині культури. Ця специфіка розвитку американської цивілізації, звісно, не могла не накласти певного відбитку на формування американців як нації, зокрема затримуючи вихід американського письменства з-поза європейського (а властиво англійського) духовного впливу. Довгий час — до середини і навіть до кінця XIX століття — те, що називалось американською літературою, становило переважно провінційну копію заокеанського (по-нашому б сказати: передокеанського) пожиточного читва, про яке не дозволено було забувати, що воно саме повчальне, красиве і цнотливе. Показовою є доля тих окремих яскравих талантів, що випереджували свій час і свою країну: Фенімора Купера літературна Європа сприймала куди серйозніше, ніж батьківщина, Едгара По та Уолта Уїтмена також уперше оцінили в Європі, а Германа Мелвіла, може, найамериканськішого письменника XIX століття, відкрито щойно у двадцятому.
Показовими є і шляхи, якими йшло визрівання великої літератури в цій країні. Америка не мала тієї вирафінованої спадкової аристократії, що була в Європі, і здебільшого з-посеред найкращих, найшляхетніших представників якої аж до XIX століття включно вербувалися речники й творці справжньої реалістичної літератури, що ставали над упередженнями свого стану і голосили мистецькі істини прийдешнього. Для Америки натомість дуже конкретного значення набувала часова послідовність життя і писання. Ті американські письменники, що не сахалися правди дійсності у своїх творах, добре її знали із свого власного життя. Мелвіл, Уїтмен, Марк Твен, О'Генрі — кожен з них добряче скуштував життєвої терпкості, перше ніж прийшов до голосу в письменстві. Не винятком був і Джек Лондон.
Молодість Америки, країни, що формувалася десь лишень протягом кількох поколінь, породила специфічні ідеали — коли людина, здається, геть усього може досягти власними зусиллями, але досягти для того, щоб присвоїти собі, саме собі, і цим задовольнитись. Уже тут починалась та трагічна американська колізія між великою романтичною мрією і заземленим її здійсненням, коли матеріальний успіх завершувався заспокоєнням або гірким розчаруванням, коли рух змінювала зупинка і наставав кінець. На цю неминучу розбіжність солодкої правди ілюзій і солоної правди дійсності не раз указували найкращі американські письменники, попередники й сучасники Джека Лондона. І цією ж таки розбіжністю пояснюється чимало вершин та низин у житті і творчості самого Лондона.